Оксана Форостіна - Duty free

— Ще й як робив! Ми з ним тоді про це не говорили, бо мені якось тойво, було невдобно його питати, я людина проста. Але якщо вже народний депутат… Йому то, може, звично, вони там, знаєте, всі упирі у тій Верховній Раді.

— А, ну то значить, чоловік розбирається, одразу зорієнтувався. І що, ви навіть не заговорили до тої пані?

— Та ні, ми кави замовили, а вона так пішла, тихо-тихо, ніби не важить ніц. Тіко на кухню — ми й драла!

— Я читав, у вас тут ще в горах лишилися такі народні обряди… подібні на поганство?

— Прошу?

— Ну, це ніби як шамани.

— А… Та дідько їх розбере, хто з них мольфар, хто не мольфар. Кажуть, по гірських селах навіть дяки з церкви підробляють цим. Ну, служать у церкві, а поза тим приймають замовлення, так би мовити. Ну, там на приворот чи то навпаки, на розлуку, чи навіть на смерть. — Тарас стишив голос.

— А що церква на то?

— А що церква? Церкву парафіяни утримують, а парафіяни задоволені. Фул сервіс, так би мовити. Тут тобі й гріхи відмолять, і чоловіка принадять…

Тим часом гори залишалися вже далеко позаду. Вони в’їхали у смугу маленьких містечок між Франківськом і Тернополем — «серце Галичини», сказав би хтось із них, якби хтось із них був схильний до пафосу.

«Тепер вони не виглядають так сумно», — подумав Елайджа. Галицькі містечка були занурені у свої буденні справи, жваві у передчутті передвеликодніх клопотів, у сонячному світлі вони виглядали майже ідилічно. «Але яка ж, напевно, нелюдська, безнадійна туга — жити у такому ось містечку, зустрічати кожен весняний довгий і чудовий вечір, знаючи, що тут з тобою ніколи нічого непередбачуваного не трапиться. Хіба побутово-виробнича травма. Велике місто здатне дивувати, у ньому може статися щось несподіване, незаплановане. А це означає, що кожний день несе надію. А на що сподіватися, коли знаєш усіх і все?».

Увечері тут у брамах стоять та перемовляються жінки. У таких місцях жіноча постать визначається не віком, а статусом — заміжні не те щоби гладшають, а стають якимись обважнілими, ніби прибитими до землі. Заміжніх видно одразу, незаміжніх також — вони ще легкі й субтельні. Тому така ж туга відчувається у спальних районах великих міст, у колишніх ґетах — там так само висить оця безнадія в повітрі.

— Це на честь тої самої Роксоляни? — запитав Елайджа, коли вони в’їхали на центральну вулицю Рогатина, і він прочитав табличку «вулиця Роксоляни».

— Так, це її історична батьківщина. Бачте, мало змінилося з тих часів.

— Ви про те, що жінки звідси їдуть на заробітки?

— Так, в Італію, Іспанію…

— Тут вважають, що це погано?

— Ну як… якщо дорогою потрапляють в турецький бордель, то погано. Якщо виходять там заміж, то добре. Але загалом жаліють, мовляв, а могли ж би залишитися у рідному місті, вийти тут заміж, дітей народити…

— …жити собі захищено у колі родини-племені…

— Ну так…

Елайджа завагався, чи не сказати йому вголос те, про що вже кілька хвилин думалось: що він розуміє, чому ризик опинитися в борделі не зупиняє тих дівчат. «Припускаю лише, що, стоячи ввечері на панелі десь у Барселоні, можна зберегти бодай промінчик надії — о’кей, хай це всього-на-всього надія, що тобі повернуть твій паспорт, — а яка надія може бути під власною брамою у маленькому містечку, з кухнею і серіалом (у кращому разі — з поганим романом, придбаним по пошті). Про це ніхто ніколи не скаже — вони житимуть і помиратимуть зі своїм маленьким брудним секретом, що насправді їдуть не за баблом, а просто вириваються, втікають, можливо, в їхніх життях їм стане сил тільки на один ось такий ривок, і ті, кому не пощастить, справді потонуть у наркотичному сні, застрягнуть у порно, мов серпневі оси у солодкому сиропі, і хрін його зна, можливо, вони шкодуватимуть, напевно, що шкодуватимуть, я ніколи не знатиму, ніколи не буду на їхньому місці, але якщо я щось і знаю напевне, то це те, що я їх люблю, люблю за цей ривок…».

Вони зупинилися на чергову каву. Пахло туманом, дощем та м’ясом із ґриля. Через цигарку Елайджа вдихнув туман. Йому здавалося, що так триває все життя: мокрі пси, придорожні кнайпи, дим і весняна сирість.

[1999, літо]

У снах Елайджи дивний львівський рельєф ставав ще дивовижнішим. Про те, наскільки львівський рельєф непередбачуваний, знають ті, хто виріс у центрі міста або багато блукав подвір’ями: інколи за цілком банальною брамою може виявитися не традиційний двір-колодязь, а зелений схил, який переходить у зелену гору, потім в інші подвір’я, сади, вулиці. Після двох років життя у Львові Елайджа почав плутати реальну львівську топографію зі своїми снами, фатально не відрізняючи реальні маршрути від блукань у снах. Загалом він пам’ятав, що у Львові немає величезних фортечних мурів, білих і грубих, на вершині пагорба, до яких він уперто, але марно продирався ніч за ніччю. Точніше, ніч була ззовні, а уві снах був, як правило, день. Нічний маршрут був завжди однаковий, та й самі сни були схожі. Наприклад, у цілому місті зникало світло, він не встигав на останній трамвай, відчував, як наростає паніка всередині й назовні, й ледве наблизившись до першої-ліпшої небезпеки — божевільного чи перепудженого натовпу, — прокидався зі стогоном відчаю й здивування. Лише одного разу під час чергового наглого відімкнення струму в його внутрішньому Львові все закінчилося більш-менш добре: він виходив з якоїсь бічної вулиці на проспект Свободи — здається, з Вірменської, як почув ззаду легкі кроки собаки. Потім було дві секунди: спочатку секунда паніки, а потім — холодний мокрий ніс мисливського пса легко штовхнув його ззаду в долоню до проспекту, де вже йшли натовпи людей. Хорт, який вивів його до людей, розчинився у бічних вулицях. Згодом Елайджа прочитав, що так йшли пішки у темряві мешканці Нью-Йорка, коли місто залишилося без струму. Елайджа автоматично штовхав себе вперед на ватяних ногах і поступово провалювався у ще глибший сон без сновидінь.

Була перехідна зона між денним світлом і темрявою, втім, денне світло було зимовим похмурим, а темрява — радше внутрішньою, а не зовнішньою, спричиненою не нічною годиною, а зануренням у темні провалля дворів та підземель десь на початку вулиці Пекарської. Власне, на початку подорожі зазвичай був зимовий день і обжиті подвір’я, потім вони вужчали, темніли, переходили в якісь руїни, руїни — в лабіринти руїн, затишні сецесійні стіни виростали й ставали