Сергій Вікторович Жадан - Динамо Харків. Вибрані вірші

class="v">Русинки-русалки співають блюзи…

…Ти не слухаєш мене — ти погано вихована,

В півдоби різниця між нами.

Тому ти не побачиш, як нервово вгинається

Перший сніг під твоїми ногами.

«Диск вечірнього сонця блазнювато навис…»

Диск вечірнього сонця блазнювато навис

Над обдертим автобусом, що прямує між прерії,

Слобідських поселенців запилений віз

Підповзає під небо без валіз і без віз

В ці зі Сходу ворота, навіть ні, краще — двері.

Тут суцільні пустелі, тут золото й хліб,

Темношкірі мулатки — безсоромні і хтиві,

Перетравлюють спирт майже так, як і флірт,

Сторожкі амазонки сухої землі

П’ють горілку і членствують в комсомольськім активі.

Отже, все як було, всюди сталість часів,

Йде саджання картоплі й дозрівання потенції.

Заплювали автобус діти синіх степів,

А на хвилях чадної гарячої течії

Зависає надірваний блюзовий спів.

Це занепад епохи, це п’янкий декаданс,

Захмелілі ковбої, комуністи і фермери

Заселяють уперто слобожанський Клондайк,

В рурі степу зникає травнева вода,

Й цвинтарі переповнено нічними химерами.

Все прямує вперед, і автобус згори,

Мов блискучий акваріум, висвітлюють промені,

Його нутрощі повняться спинами риб,

Бруд луски і кісток уповільнений скрип —

Це і є громадяни — покірні й безкровні.

Людолюбство й ненависть, ковбаси і спирт —

Ця країна загиджена ними по вінця,

Я сприйняв, я змирився, затих і стерпів,

Я прямую німим лабіринтом степів,

А навколо доконує хвора провінція.

1993

Варшава

З травневих верлібрів, дощів і полюцій

ми завжди виходимо якось миршаво.

Дитинко, ми наслідки цих революцій,

поглянь, як нам світить зогнила Варшава.

Бо сонце щоночі тіка до Європи,

бо привид страху ще блудить тілом.

Дитинко, отут чи навряд що поробиш,

якщо це бажання ще не відлетіло.

Бо маєм лиш воду з долоні випиту.

Зростають цвяхи поміж пальців предтечі.

І патологічна відсутність Єгипту

унеможливлює спробу втечі.

Це, певно, посіяна в нас ущербність —

потреба шляху, до якої звикли.

Тому безпроблемно сприймаються щебінь,

розбиті дороги й старі мотоцикли.

Попереду нас не чекають, дитинко,

зневага батьків чи народна пошана.

Хоч завжди існує кінцева зупинка,

повір, що навряд чи то буде Варшава.

Бо, розумієш, ці зіпсовані крани

не відповідають за воду пролиту.

Ти мітиш йодом отримані рани,

ти сонно читаєш нічну молитву:

Зійди, освято, на все, що робили,

на все, що значили нечутним ліком…

Мої долоні, мов дві рибини,

спрагло тиснуться до мокрих вікон.

1994

Юрій Андрухович

Станси для Сергія

Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Іван Малкович та Сергій Жадан на презентації «Української Поетичної Антології». Львів, 2013

Як сварливий сімдесятирічний письменник, я ношу в пам’яті цілу купу — перепрошую, Слобожанщино! — цілу хуру непотрібних речей. За сім десятків літ усього цього назбиралося більше ніж достатньо. Найгірше, що нічого з цього неможливо позбутися за допомогою моєї улюбленої команди «delete» — ані з півкулі С, ані з D ніщо нікуди не зникає. Хіба що тільки заплутується і втрачає сенс, або, скажімо по-письменницьки, композиційну стрункість. Таким чином простір моєї голови — пам’яті — душі — свідомості, усі мої Я і всі мої Воно являють собою велетенський запущений смітник. На таких смітниках допитливі юннати знаходять трупики кошенят і людські кінцівки невідомого походження.

Пам’ять — усе, що тобі залишається після того, як мине шістдесят чотири. Тому я пам’ятаю.

Пам’ятаю революційний драйв і замалим не оргіастичне відчуття похуїзму ситуації, коли ми пробивалися на південь: сади щойно зацвітали, пилюка забивала вуха й ніздрі, тачанки неслися вперед з пекельним прискоренням, зусібіч нас обстрілювали контрас, у недавніх панських садибах ми ґвалтували покоївок і священиків, і щойно в океані змили з себе бруд і кров, але не змили пролетарської злої засмаги.

Пам’ятаю духові оркестри, масові народні маніфестації, патріотичні походи й паради, громадянські здвиги і рушення. Місяцеподібні, але вже напівтьмяні були анфаси вождів на трибунах, балконах і п’єдесталах, кіннота залишала після себе гівно на площах столиць, найбільше хвилювала тоталітарна еротика: колони мускулястих гімнасток, що від них переможно і гостро відгонило потом (чи тільки?) у ту переддезодорантну епоху.

Пам’ятаю наглу появу звіринців у провінційних містечках, клітки вагончиків розташовували півколом над річкою, шкільна молодь намагалася будь-якою ціною роздивитися член бегемота або піхву слонихи, тварини були переважно хворі якимись невиліковними болячками, але споглядання жирафа все одно було потрясінням для мешканців найвіддаленіших гірських поселень. Пам’ятаю, що звіринці йменували себе чомусь «зооцирками» — як не ленінградськими, то єреванськими, насправді ж золоті зуби й добірні діалектизми персоналу вказували на близьке закарпатське походження.

Пам’ятаю всі «катастрофи людського тіла», бородатих жінок і сіамських двійників, воскові фігури серійних випотрошувачів, пам’ятаю безліч інших жартів природи — горбів, рогів, наростів і скостенінь — цих людських фізичних вад, любовно зібраних і прокласифікованих якимись також мандрівними ленінградцями.

Ще пам’ятаю відвідання кінотеатрів за часів окупації — показувано не тільки Марлен, а й Маріку (Моніку?) Рьокк, альпійські схили, тунелі, гірськолижні перегони, показувано хроніку дедалі успішніших бойових дій, показувано ешелони і безліч білих хустин, цей знак дисципліни й фригідності, показувано велику вогняну свастику, ми з викликом і зневагою лузали насіння упродовж цілого сеансу, аж поки не приходив якийсь, курва, гестапівець і не змушував нас, курва, злизувати всю лушпайку з підлоги власними язиками.

Ще пам’ятаю величезні, тільки-но здані в експлуатацію готелі часів пізнього Мао Цзедуна з відставними полковниками в ролі швейцарів і підслуховуючими пристроями навіть в унітазах.

Ще пам’ятаю місто Нью-Йорк, де траплялося всяке, але найбільше сподобався божевільний, що в підземці ганяв за перехожими пасажирами, силкуючись кожного вдарити дохлим щуром, якого тримав за хвіст.

Ще пам’ятаю куріння гашишу на дійсній службі (комутатор, вартівня, ленінська кімната, хєзальник), а також розмови з чеченцями про поезію та батьківщину. Пам’ятаю не менш виразно і трьох райцентрівських практиканток, з яких усім нам стояв лише на одну, Дженніз Джоплін, до речі, досить паскудну.

Пам’ятаю (сподіваюся, що пам’ятаю) всіх інших дівчаток, піонерок, пластунок, підпільниць і дисиденток з вічно обдертими колінами й подряпаними литками, з обгризеними нігтями, проколеними носами і пипками, неодноразово тятими венами і невблаганно жовкнучими старими синцями на вутлих стегнах. Пам’ятаю, як несамовито тягло їх на крейду, вапно, штукатурку, як їм хотілося твердих і ще надто зелених яблук, як зеленими ж таки сливками вони суттєво збільшували обсяг своїх перших маминих ліфчиків.

Пам’ятаю, як у Варшаві ми взяли таксівку до Центру космічних досліджень приблизно о шостій ранку і, видихаючи в її салоні всі фізіологічні наслідки випитого упродовж