Данило Борисович Яневський - Загублена історія втраченої держави

тис. багнетів та шабель «українізованих» регулярних армійських частин[165], а також 60 тис. іррегулярних військ, т. зв. «Вільного козацтва».[166]

П’ятий стратегічний напрямок організаційної діяльності РСДРП(б) – незаконне створення партосередків у лавах Діючої армії. Станом на жовтень 1917 р. у двох арміях Південно-Західного фронту, який пролягав територією України, нараховувалося принаймні 128 організацій РСДРП(б) з майже 10 тис. членів; 75 парторганізацій та 11 тис. їх учасників (станом на листопад) виявлено в арміях Румунського фронту. Партосередки було створено і серед військовослужбовців 9 міських гарнізонів.[167]

Попри гучні політичні заяви на підтримку «права націй на самовизначення» аж до «утворення власної національної державності», на практиці більшовики реалізовували та реалізували крайню тоталітарну, терористичну за своєю суттю модель державного устрою, в якій державна оболонка лише відігравала роль ширми, покликаної відволікти увагу населення, так і зовнішнього світу від людожерської суті режиму, який прагнув лише світового панування.

Гасло «право націй на самовизначення» було для більшовиків інструментом встановлення тоталітарного режиму: воно не визначало політичної форми, за допомогою якої це право може бути реалізовано – наприклад, за допомогою відмови від демократичних норм і процедур, що, власне, і сталося після 1920 р. під час т. зв. «українізації». У січні 1919 р. до більшовиків приєдналася Директорія УНР: її офіційний представник С. Мазуренко погодився «на запровадження радянської форми правління, за умови, що її органи обиратимуться на пропорційній основі від усього трудового населення».[168]

Неважко зрозуміти: гасло «право націй на самовизначення» стало інструментом встановлення тоталітарного режиму, зокрема, тому, що воно не визначало і не могло визначити законної та легітимної форми та процедури, за допомогою якої таке «право» могло б бути реалізовано.

Українські комуністи

«Значною», на думку дослідників, підтримкою серед населення користувалися українські націонал-комуністичні партії (боротьбисти, борьбисти, незалежні есдеки, укапісти), які також претендували на владу в Україні. Ці претензії, як виявилося дуже скоро – абсолютно безпідставні, – «призвели до протистояння з більшовиками, які домагалися власної партійної монополії». На початку 1920 р. на території сучасної України діяло, як мінімум, п’ять українських комуністичних партій, які претендували на владу, – Комуністична партія (більшовиків) України, Українська комуністична партія (УКП) Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (більшості) (ПЛСР (б)), а також Російська комуністична партія (більшовиків) та регіональна Комуністична партія Західної України.[169]

Корпоративні організації великого капіталу

Логіку політичного процесу 1917 р. неможливо зрозуміти поза впливом на нього корпоративних організацій, які об’єднували економічну еліту країни. Діяльність цих організацій і до сьогодні залишається однією з найбільших лакун вітчизняної історіографії.

Наразі відомо, що загальна кількість цієї найбагатішої частини імперського суспільства (з урахуванням членів сімей) не перевищувала 6 млн осіб, а кількість найбільших акціонерів промислових та фінансових підприємств, вірогідно, коливалася в межах 5 тис. осіб. У межах Південно-Західного краю проживало хіба що 240 тис. промисловців та підприємців (разом із членами їх сімей). 14 тис. з них були власниками підприємств з числом робітників більше 10 осіб та річним доходом, що перевищував 2 тис. карбованців. 2079 осіб зосереджували у своїх руках 2/3 основних капіталів, а річний прибуток кожного з них сягав 10 тис. карбованців і більше.[170]

Якiсні характеристики

У роки Першої світової вiйни вiдбувався активний процес реорганiзацiї старих та утворення нових монополiстичних об’єднань. Центром полiтичної їх кристалiзацiї виступали Петроград та Москва. Провiдну роль в економiцi країни вiдiгравали фiнансово-промисловi групи, особливо потужнi в гiрничодобувнiй, машинобудiвнiй, електромеханiчнiй промисловостi, у приватних залiзничних товариствах та деяких iнших найважливiших галузях. Останнi гуртувалися навколо 18 провiдних приватних банкiв Iмперiї, таких як Росiйсько-Азiйський, Петроградський мiжнародний, Азово-Донський та iн., якi ще 1914 р. контролювали 75% капiталу, акумульованого всiма 46 дiючими приватними банками Iмперiї. Так, впливи Росiйсько-Азiйського банку в 1917 р. розповсюджувалися на 163 найбiльших промислових пiдприємства та їх об’єднання з капiталами бiльше 950 млн крб., а Петроградського мiжнародного та Азово-Донського – майже на 100 заводiв з капiталами в 619 та 562 млн крб. вiдповiдно.

Загалом грошовий обіг в Імперії контролювали 46 банків, причому лише 18 з них володіли 75% всіх банківських капіталів. На Українi цi банки контролювали вiдповiдно 7 найбiльших пiдприємств металургiйної промисловостi з капiталом в 136,1 млн крб., у машинобудiвнiй та металообробнiй галузях – 9 та 51,9 млн, в електромеханiчнiй – 2 i 13 млн, у кам’яновугiльнiй – 12 пiдприємств з 35,4 млн крб., а загалом – 30 найбiльших пiдприємств iз сумою акцiонерного капiталу в 236,4 млн крб. До числа контрольованих цими банками найбiльших промислових пiдприємств, розташованих на територiї «українських» губернiй, увiходили такi гiганти, як товариство Брянського рейкопрокатного, залiзоробного та механiчного заводу, Донецько-Юр’ївське, Нiкополь-Марiупольське, Таганрозьке, Пiвденно-Росiйське, Днiпровське металургiйне товариство, Новоросiйське товариство кам’яновугiльного, залiзного та рейкового виробництва, акцiонерне товариство Миколаївських заводiв та верфей, Росiйське товариство машинобудiвних заводiв Гартмана, Росiйське паровозобудiвне та механiчне товариство, Росiйське суднобудiвне акцiонерне товариство Гельферiх-Саде, акцiонерне товариство машинобудiвного заводу «Герлях i Пульст», акцiонерне товариство «Загальна електрична компанiя» та iншi. Слiд додати, що 105 найбiльших шахт Донецького басейну видобували 90% кам’яного вугілля, яке споживала країна, причому ринок контролювали власники 51 шахти з обсягом видобутку вiд 5 до 10 млн пуд. (80% валового видобутку в басейні)[171]. Іншими словами, саме південноросійські промисловці та підприємці контролювали найбільш важливі сфери військової економіки Російської Імперії.

Групи впливу

Характерна особливiсть iмперського великого капiталу – вiдсутнiсть органiзацiйної єдностi та полiтичної одностайності навіть із ключових питань. Станом на 1917 р. її найбiльшими об’єднаннями були московська, петроградська, уральська та пiвденна промисловi групи. При цьому двi останнi тяжiли до петроградської, а основна маса периферiйної середньої торговельно-промислової верстви – до московської групи. Ця остання активно розiгрувала карту «нацiонального» росiйського крила iмперського буржуазного класу, в якому, на вiдмiну вiд iнших, частка iноземного капiталу була не дуже великою.

Економiчна база цiєї групи – текстильна промисловiсть та торгiвля, головним чином мануфактурою. Московський капiтал домiнував на внутрiшньому торговельному ринку i мав доволi тiснi зв’язки з провiнцiйною росiйською промислово-торговельною буржуазiєю.

Економiчно найбiльш розвинутою була, власне, петроградська група, ядро якої складали власники та керiвники металообробних та машинобудiвних корпорацiй. Капiтали групи працювали в органiчнiй взаємодiї як, власне, з капiталом нацiональним, так i закордонним, особливо британським та французьким. Органiзацiйний центр групи – Петроградське товариство заводчикiв та фабрикантiв – дiяло пiд рiзними назвами з 1897 р. Воно об’єднувало власникiв близько 450 промислових пiдприємств, на яких працювало 280 тис. найманих робiтникiв (при цьому 180 тис. припадало на пiдприємства з числом зайнятих понад 1 тис. на кожному).[172]

Важливiшою складовою частиною петроградського угруповання була пiвденноросiйська промислова група, надзвичайно