Данило Борисович Яневський - Загублена історія втраченої держави

тiсно пов’язана з британськими та французькими капiталами, ринками та технологiями. Специфiка складу цiєї групи, згiдно з влучним висловом вiдомого на той час експерта: «не знає анi традицiй, анi становостi, анi нацiональностi, анi замкнутостi певного населення».[173]

У полiтичному планi мiж обома групами iснували певнi розбiжностi щодо шляхiв та методiв забезпечення і розвитку своїх перспективних та поточних iнтересiв[174]. Так, петроградсько-пiвденноросiйська група, обдарована численними урядовими преференцiями, до початку 1917 р. особливої полiтичної активностi не виявляла, прагнула дiяти головним чином шляхом позалаштункових умов та домовленостей. Форма пiдтримки дiючих полiтичних партiй, покликаних обстоювати її iнтереси на публiчному рiвнi, – головним чином фiнансова. Натомiсть московська група демонструвала постiйно зростаючу полiтичну активнiсть. Очолювана такими всеімперсько вiдомими дiячами, як О. Коновалов, П. Рябушинський, С. Смирнов, С. Третьяков та iн., вона активно лобiювала свої економiчнi та полiтичнi iнтереси через мережу вiйськово-промислових комiтетiв (ВПК), Союз земств та мiст (Земгор), але головне – через Московський бiржовий комiтет, який об’єднував приблизно 500 найбiльших пiдприємцiв. Практичною дiяльнiстю останнього фактично керувало Товариство фабрикантiв бавовнопаперової промисловостi – провiдної представницької органiзацiї власникiв бавовняних закладiв Центрально-промислового району.[175]

На полiтичному рiвнi московські промисловці працювали в найтiснiшому контактi з конституцiйно-демократич-ною партiєю П. Мiлюкова та т. зв. Прогресивним блоком IV Державної Думи. 1917 р. ця група докладала вiдчайдушних зусиль для об’єднання пiд своїм патронатом усiх груп iмперського промислово-торговельного класу. Власне, з цiєю метою лiдери московської групи iнiцiювали створення Всеросiйського союзу торгівлі та промисловостi, що мало своїм наслiдком загострення стосункiв мiж двома групами. «Петроградцi» розцiнили цей крок як спробу послабити їх позицiї серед 175 корпоративних органiзацiй промисловцiв та пiдприємцiв, якi iснували в країнi напередоднi Лютневого перевороту.

Загальноросiйським представницьким центром фiнансово-промислової елiти була Рада з’їздiв представникiв промисловостi та торгiвлi. Заснований 1906 р., цей постiйний орган великої торговельної та промислової буржуазiї мав тiснi й розгалуженi зв’язки з iмперським, а згодом i республiканським Тимчасовим урядами. Провiдну роль у Радi відігравали вищеназванi представники фінансово-промислових угруповань Пiвдня, передовсiм Донецького басейну.[176]

Спробою подолання iснуючих протирiч та непорозумiнь стала Всеросiйська конференцiя представникiв промисловостi (Петроград, 1 червня). З одного боку, вона стала початком процесу корпоративної солiдаризації в масштабах країни, з iншого – одностайно та недвозначно заперечила право найманих робiтникiв на встановлення т. зв. «робiтничого контролю» за господарською дiяльнiстю пiдприємств. З’їзд ухвалив рiшення про об’єднання найбiльших корпоративних органiзацiй – Всеросiйського союзу торгівлi та промисловостi, Ради з’їзду представникiв промисловостi та торгівлi, Ради з’їздiв бiржової торгiвлi та сiльського господарства – в єдину структуру. Полiтична програма об’єднання передбачала неухильну пiдтримку розвитку країни шляхом, вiдкритим «великими реформами» 1861 р., вимагала створення профспiлок, головним завданням яких повинно було стати «упорядкування» взаємин мiж працею та капiталом, негайної заборони всiх форм робiтничого контролю, вживання Тимчасовим урядом усiєї повноти влади проти деструктивних полiтичних сил. У випадку неприйняття цих вимог урядом конференцiя попередила його про можливiсть оголошення загальноросiйського локауту.[177]

Корпоративні структури

Найстаршою корпоративною організацією промислових підприємців Імперії, яка вже більше 40 років діяла на території Південно-Західного краю, була Рада з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії[178]. Головою Ради був некоронований король гірничопідприємців Микола Федорович фон Дітмар.

Активно функціонував і Союз представників металургійної та залізоробної промисловості, який об’єднував власників та вищих керівників підприємств цих галузей. У керівному комітеті Союзу головував відомий на всю країну Петро Тікстон[179]. Паралельно з найбільшими корпоративними організаціями промисловців та підприємців діяли й інші галузеві об’єднання.

Організаційна та політична консолідація великого фінансово-промислового капіталу відбувалася також навколо товариств заводчиків та фабрикантів (ТЗіФ), позапартійних корпоративних об’єднань великих промисловців та представників фінансових кіл. Утворювались ТЗіФ за територіальним принципом. Процес створення товариств заводчиків і фабрикантів був звивистим та довгим – він ще чекає на свого дослідника. Для даного дослідження важливо знати, що черговий і останній етап перетворення ТЗіФ на загальнодержавну структуру завершився влітку 1917 р. 15 серпня було створено Всеросійський союз ТЗіФ, який об’єднав 19 місцевих товариств. Найбільшими з них були Петроградське, Московське, Нижньогородське, Катеринославське (об’єднувало власників 200 підприємств, на яких працювало 75 тис. робітників та службовців), Київське (180 підприємств, 40 тис. зайнятих), Харківське (відповідно 150 підприємств і 100 тис. зайнятих). Головною метою діяльності ВСТЗіФ було проголошено «об’єднання дій фабрично-заводської промисловості в зв’язку із гостротою моменту, що переживається».[180]

Місцеві товариства ЗіФ, які діяли на території українських губерній, уже з березня 1917 р. відігравали у створенні Всеросійського товариства роль якщо не провідну, то, бодай, дуже активну. Найбільшим і найвпливовішим з них було, напевно, Товариство заводчиків і фабрикантів Півдня Росії на чолі з І. Новінським. До складу цього об’єднання входили товариства Катеринославське та Харківського району, а діяльність розповсюджувалася на Катеринославську, Таврійську, Харківську, частину Полтавської губерній та Область Війська Донського[181]. Друге – Київське товариство ЗіФ, створене наприкінці квітня – на початку травня 1917 р., діяло на території Волинської, Київської, Подільської, Чернігівської губерній і частини Полтавської[182]. До складу Всеросійського входило також і Одеське ТЗіФ, голову якого С. Соколовського було обрано заступником голови ВСТЗіФ. Ще двома заступниками стали віце-голови Київського та Харківського товариств М. Буковинський та М. Гет. Голова Катеринославського товариства О. Герман був обраний одним із чотирьох членів президії Всеросійського товариства, яке очолив голова Петроградського товариства О. Бачманов.[183]

14 вересня основні цілі та завдання ВСТЗіФ було викладено в програмній статті «Наші цілі та наші завдання». Вона вийшла з-під пера головного редактора «Ізвєстій Всеросійського ТЗіФ» С. Соколовського і вміщена в першому числі цього часопису. Принципово важливі положення були сформульовані так:

– загальноросійська промисловість опинилась як без «батьківщини», так і без захисту центрального уряду;

– Тимчасовий уряд та робітничі організації проводять спільну цілеспрямовану антимонополістичну політику;

– у цих умовах великий капітал не докладатиме ніяких зусиль для того, щоби наладнати господарське життя в країні;

– цей курс буде продовжуватися до того, поки класова боротьба в країні не увійде в правові межі.

Досягнути останньої мети, на думку автора статті, можливо було трьома шляхами. Перший – тиск великого капіталу на уряд. Другий – консолідація сил самого великого капіталу. Третій – клас буржуазії в цілому повинен нарешті перестати «ховати обличчя» в лавах тієї чи іншої політичної партії, повинен відкрито виступити як клас, повністю усвідомлюючи свою роль, «яку йому відвела історія».[184]

Головним статутним завданням товариств заводчиків та фабрикантів, які діяли на території Південно-Західного краю, оголошувався «захист інтересів вітчизняної промисловості». Задля цього товариства погодилися утворювати необхідні капітали, укладати різноманітні угоди, захищати свої інтереси в судах загальної