Марина Гриміч - Second life (Друге життя)

тут і думаю, — продовжив ВПП, — а чи варто мені ставати навкарачки, аби дістатися ВИХОДУ? Що там? Істина? Правда в останній інстанції? Але навіщо мені правда про Бога? Чи не краще було б лишитися на першому рівні, в своїй старій Москві 20-х, мігрувати з редакції до редакції, від одного літературного кафе до іншого, писати запоєм на клаптях жовтого паперу… Принаймні ніяких мук сумління, спокій… А головне, не треба ставати в цю принизливу позу!

Серафим замахав руками:

— Е ні, тут ви помиляєтесь. Те, що на першому рівні, — то не спокій. А точніше, для вас то не спокій. Бо питання: «Хто ВІН?» вас мучитиме постійно і ви ніколи не заспокоїтеся, поки його не осягнете. Саме тому ви і вирушили на пошуки Істини, бо хочете спокою. Пам’ятаєте? «Нет людей, которым истина была бы нужна ради ее самой, ради наслаждения ею. Я повторяю: человек хочет истины, потому что жаждет покоя».

— Чия це цитата?

— Ваша.

ВПП наморщив чоло:

— Моя? Мені треба себе перечитати… Ну так що там з істиною? Невже все-таки дух первинний, а не матерія?

— Ні, матерія залишається первинною. І навіть те, що люди на землі називають «духом», насправді особливий вияв діяльності матерії. Все за наукою. Та ви ж самі писали про це: «Эту нужду (тобто потребу пізнання істини) вполне удовлетворяют так называемые научные истины, практического значення коих я не отрицаю».

ВПП замислився, схиливши голову на перетинку драбини, а потім привітно подивився на Серафима:

— Дякую тобі, ти мене підбадьорив. Зараз зберуся з силами і полізу далі.

— Вже лишилося зовсім небагато, — усміхнувся Серафим і заглянув у свій фолдер. — Адью! Мені треба змиватися. Кличуть.

— Хто тепер? — спитав його Пролетарський Письменник. — Старі більшовики?

— От і не вгадали. Я на інший етнічний простір. Дервіші на зв’язку.

— Там чи там? — ВПП кивнув головою спершу на вхід до другого рівня, що мав означати напрямок до першого рівня, а потім на ВИХІД, який вів до рівня третього.

— Там, — показав рукою на ВИХІД Серафим. — Дервіші вже давно там.

— Усі?

— Ще чого! — розсміявся Серафим.

Коли він зник, Великий Пролетарський Письменник миролюбно сказав Артемові:

— Юначе, чи не складете мені компанії в досягненні ВИХОДУ? Вдвох якось веселіше!

Артем погодився:

— Із задоволенням!

ВПП міцніше натягнув на вуха чорного капелюха, підняв поли довгого плаща і, притримуючи їх під пахвами, поліз по драбині. Навкарачки.

Артем провів його поглядом. Страх, непевність, сумніви — все, що його обтяжувало досі, вмить розвіялося.

Він дочекався, поки до нього наблизиться мігруюча рейка, стрибнув, згрупувавшись у стрибку, як кіт, і опустився на неї…

* * *

— …Ласкаво просимо у новий вимір!

Це була молода худенька дівуля, дуже схожа на японку, в білому діловому костюмі — піджак на голе тіло, коротка спідничка, чорне гладеньке волосся зібране на потилиці в гульку, з якої стирчали шпильки з кульками на кінцях.

Дівуля, як і Серафим, тримала в руках фолдер.

— А ви хто така, дамочко? — спитав ВПП.

Артем хотів спитати те саме (щоправда, без фамільярного «дамочко»), проте ВВП його випередив.

«Дамочка», на відміну від Серафима, не була схильна до балаканини, однак службове становище зобов’язувало її дати точну відповідь клієнтам.

— Я не можу пояснити це вам обом одним словом, бо ви з різних часових потоків. Тому називайте мене «Архангелом». Так буде зрозуміліше.

— А де Серафим? — спитав Артем.

Архангел підвела на нього запитальний погляд, ніби хотіла сказати: та в нас цих Серафимів як гною.

— Серафим 2353950, — уточнив він. — Чому його забрали від нас?

Архангел смішно наморщила чоло і склала губки трубочкою:

— Тут не прийнято обговорювати рішення начальства.

— Яка ти сувора! — посміхнувся ВПП.

Архангел ніяк не зреагувала на жарт.

Артем роззирнувся навкруги. Те саме зробив і ВПП.

Дивно. Навколо не було нічого. Зовсім нічого. Все було біле, майже як у дитячому віршику про білі мухи. Білий гелевий простір. Тут не було нічого, за що можна було б зачепитися поглядом. Це і простором не можна було назвати. Бо простір завжди має початок і кінець, схід, захід, північ і південь, його завжди можна вкласти в систему координат. Але те, в чому вони опинилися, було позбавлене цих параметрів. Будь-яких ознак простору.

«Невже це і є „НІЩО“?» — подумав Артем.

Архангел у білому костюмі зливалася з білим гелевим тлом, лише її чорна зачіска з червоними кульками на шпильках давала Артемові та пролетарському письменникові орієнтацію.

— За мною! — скомандувала вона.

Артем із ВПП слухняно рушили за нею, навмисне трохи відстаючи, щоб мати змогу перекинутися слівцем.

А вона не дуже привітна!

Неначе тут нам не раді. Мовляв, «чого ви приперлися: сиділи б, як усі нормальні люди, на першому рівні… а то тепер клопоту з вами…».

Вони тихо засміялися.

— А ви класно балансуєте на рухомій колії, — зробив комплімент Артемові Великий Пролетарський Письменник.

— А ви класно повзаєте по драбині!

І вони знову розсміялися. На цей раз голосніше. Архангел обернулася і суворо на них поглянула.

Артем і ВПП на мить замовкли.

— Вас як звуть?

— Артем.

— Що за дивне ім’я?

— Нормальне. Я щойно з того світу.

— Як ви швидко дісталися сюди! Неймовірно! Як вам це вдалося?

— Краще спитайте, як мені вдалося померти в свої тридцять три роки.

— То як вам вдалося це зробити? Ви що, застрелились, як Маяковський, чи повісились, як Єсенін?

— Ні, я помер звичайною смертю.

— Звичайною смертю у тридцять три роки?

— Ну, я помер від серцевого нападу.

— Ви що — слабували на серце?

— Та наче ні. Принаймні я про це не підозрював.

ВПП замислився.

— Слухайте, — озвався він. — Яке зараз століття?

— Двадцять перше.

— Радянський Союз є?

— Ні. Розпався…

— Я так і знав… — зітхнув ВПП і замовк.

Вони продовжували йти білим коридором, де не було ні стелі, ні підлоги, ні стін. Це навіть не можна було назвати тунелем. Це було справді «ніщо».

— А чим ви займалися в житті? — знову озвався ВПП.

Артем замислився: як би популярно пояснити йому слово «девелопер»?

— Мамонами, — сказав він, не знаючи, чи зрозуміє його ВПП, тому скористався лексикою періоду житія ВПП: — Я — буржуй.

— Буржуй? Ніколи б не сказав! Яка дивна логіка потойбічного світу: ми опинилися в одній зв’язці… Пролетарський поет і буржуй! Ми колись вірили, що в майбутньому гроші зникнуть… Наївні, так?

Артем хотів був погодитися, проте зненацька його осяяла думка:

— Власне, вони таки зникли… Тобто зникають… До речі, вони почали зникати насамперед у «буржуїв». «Капіталісти» тепер практично не користуються папірцями чи монетами, а