Марина Гриміч - Second life (Друге життя)

сім’ї. Леді Гамільтон ставилася до цього досить толерантно, і це бентежило Артема. У глибині душі він хотів, щоб леді Гамільтон влаштувала своєму чоловікові кілька скандалів і це допомогло б їм позбутися нездорової чоловічої приязні. Однак цю жінку нічим не можна було здивувати. Вона трактувала двозначні стосунки її чоловіка з кандидатом у зяті як щось подібне до захоплення кіньми або гольфом.

Роман Чарльза Гамільтона і Арчі-Артема продовжував бути цілком платонічним або принаймні майже платонічним. Хоча… мабуть, усе-таки це був не роман. Це була тепла чоловіча дружба. Трішки занадто тепла. Часом Артемові здавалося, що це схоже на фрагмент знаменитого розпису Мікеланджело «Творення Адама»: руки людиноподібного Бога-отця і богоподібного Адама тягнуться одна до одної, от-от вони доторкнуться, от-от з’єднаються. Але цього не стається. Не стається фізично, хоча фактично їхні руки вже поєднані, бо це сталося в їхніх думках.

Дружба Артема з батьком Елізабет на певному етапі досягла тієї критичної точки, коли треба було щось міняти: або переступити межу, або покласти цьому край. Це стало явним, коли Арчі впав з коня і вивихнув ногу. Лорд Гамільтон кинувся йому допомагати. Больовий шок, співчуття, кінь, що зненацька збунтувався, відсутність будь-кого навколо, — все це створило ситуацію, яка закінчилася обіймами, які значили для обидвох більше, ніж проста дружня підтримка.

За вечерею лорд Гамільтон був дуже мовчазним. Під час десерту він завів розмову про майбутню кар’єру Арчі і пообіцяв посприяти. «Сприяння» обернулося тим, що девелоперським проектом Арчі, що його він подав як магістерську тезу, зацікавилася одна престижна фірма у Північній Америці, чиїм співзасновником був лорд Гамільтон. Чарльз прийняв рішення. І Арчі підкорився…

…Артем пробудився від спогадів. Він роззирнувся навкруги по другому рівневі свого second life. Наплив людей різко зменшився. Запанувало затишшя, спала метушня. Ніхто не падав з криками вниз. Ніхто не пхався. ВХІД став абсолютно вільним.

«Невже і тут є якийсь цикл?» — здивувався Артем.

Він пошукав очима «старих знайомих». Фронтовичка зникла з горизонту. Артем поглянув ліворуч. На нього уважно дивився чоловік у довгому чорному пальті й капелюсі, схожий на великого пролетарського письменника.

«Чому він не зніме капелюха?» — подумав Артем.

Чоловік, якого, за північноамериканською звичкою він прозвав абревіатурою ВПП (Великий Пролетарський Письменник), стояв на прогнилій драбині, яка брала початок унизу, у воді, потім досягала Артемового рівня, «переламувалася» там майже буквою «Г» і вела до виходу так, що по ній пролетарському письменникові, — якби він нарешті рушив уперед, — довелось би повзти навкарачки. Але він не рухався. Він замислено дивився кудись донизу. Артем і собі спрямував туди погляд: чорна каламутна вода під ними вже була не стоячою, а повільно рухалася і тягла за собою райдужні бензинові плями.

— «Так называемая христианская культура — нечто подобное радужному пятну нефти на широкой, мутной реке».[57] Так? Ви про це зараз думаєте?

Артем здригнувся від несподіванки, бо це сказав не ВПП.

Серафим стояв на кінчику заіржавілої труби і лукаво дивився то на одного, то на другого свого клієнта.

ВПП підняв на нього важкий погляд, не в змозі приховати здивування.

— Що ви маєте на увазі? — спитав він.

— Нічого. Просто цитую.

— І що?

Серафим розсміявся:

— Нічого. Прикольно.

— Що це значить «прикольно»?

— Ну, це значить влучно і весело.

Пролетарський письменник замислився, натомість Артем зі свого карниза вступив у розмову:

— Серафими читають земну літературу?

— А що тут такого? Ми також хочемо знати, що ви про нас думаєте. І свою думку про письменників маємо.

— І що ви думаєте про мене? — з підозрою спитав Серафима ВПП. — Що я старий дурень?

— Ви? Та ні! Ви навіть не уявляєте, скільки серед нас, Серафимів, є ваших фанатів!

Тепер настала черга розсміятися Артемові і пролетарському письменникові. Вони вибухнули сміхом, і від того, що це сталося водночас, перезирнулись і перемигнулися. Між ними встановився контакт.

— Чого ви смієтеся? — ображено закусивши губу, спитав Серафим.

— Як «чого»? Бо я марксист! — розкотисто сміявся ВПП.

— Ну то й що? Ми і Маркса шануємо.

— Маркса? Ви?

— Аякже. Він наблизив людство до розуміння Бога.

— Він же був атеїстом!

— Знов за рибу гроші! Ви, на землі, змішуєте два поняття: перше: Бог — творець і вседержитель, а друге — це той імідж, який йому створили різні релігії, тобто Бог як об’єкт поклоніння, ідол. А ви, товаришу, бунтували не проти Бога, а проти ідола, якого створили люди. Ми це прекрасно розуміємо.

Пролетарський Письменник посерйознішав. Він стояв на останній перетинці драбини перед її зламом під кутом 120 градусів, неначе вагаючись, ставати йому навкарачки чи ні. Він автоматично рукою промацував перетинку драбини, неначе хотів упевнитися, що вона витримає його вагу.

— А я? Ви вважаєте, я теж наблизив людей до розуміння Бога? — невпевнено спитав він.

Серафим театрально перекрутився на кінчику тонкої заіржавілої труби.

— Ні, ваша заслуга в іншому, — відповів. — Ви свого часу зробили докладний звіт про ставлення до Бога і до віри людей вашої епохи.

— Звіт?

— Саме так. Ми ж повинні бути в курсі, як змінюється світогляд і ставлення до Бога у людей на землі. А відстежувати кожну розмову на цю тему, кожну думку кожної людини ми не в силі. Тому й моніторимо письменників, філософів, науковців. Ви — класний, це факт.

— А як же Достоєвський і Толстой?

— Вони передавали лише свої відчуття, створивши світ «достоєвщини» і «толстовщини», які нас цікавили лише як одиничні факти. А ви «пробраузерили» все: і перших, і других, і дарвіністів, і марксистів, і традиційно віруючих, і бозна ще кого. Так що для нас тривалий час ваш «Самгін» був настільною книгою, довідником. Але головний ваш фінт полягає в тому, що ви так і не призналися світові: а яке ваше власне розуміння Бога? Дивовижно! Ми дискутували на цю тему між собою до піни на губах. До речі, дозвольте вас спитати, яке ж воно, ваше розуміння? Які ваші особисті стосунки з Богом?

Великий Пролетарський Письменник дуже уважно слухав Серафима. На його обличчі не було ні крапельки гордощів, ні крапельки втіхи, лише бажання щось зрозуміти.

— В тому то й річ, що я сам не знаю. Якраз задля того, щоб зрозуміти це, я тут і теліпаюся.

Він показав на драбину, на якій стояв. Здавалося, йому було найтяжче пересилити себе і з вертикального положення перейти в позу навкарачки. Це принижувало його гідність. ВПП легенько пострибав по драбині, перевіривши її на міцність. Він озирнувся на Серафима, котрий балансував, стоячи однією ногою на іржавій трубі.

— Оце стою я