Автор невідомий - Народні казки - Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

class="p1">— Прости мене, — каже, — бабко, що я тебе ударив!

— Бог простить.

– І в другий раз.

— Бог простить всі три рази.

— Що ж ти, бабусю, знаєш?

— Та ось що: звели ти своїм невідничим, хай вловлять рибку — золота головка, а срібний хвостик, одна луска золота, а друга срібна, та хай цариця тієї рибки поїсть, то буде у вас дитина.

Так усе, як та бабка казала, так усе і зробили, і родила цариця сина Івана Івановича — руського царевича.

От той цар помер, а Іван Іванович на царстві зостався.

От і пише змій до його матері, щоб вона, біла цариця, до нього вийшла, а то він усе царство знищить. Показала цариця ту записку Івану Івановичу, він прочитав, іде, журиться. Пішов на базар, аж сидить бабка, масло продає:

— Чого ти, Іване Івановичу — руський царевичу, журишся? Я тобі у твоєму горі поможу.

— Що ти, стара, можеш?

— Збери ти, — каже, — військо та поїдь у такий-то ліс, знайдеш могилу, а на могилі дуба. Під тим дубом дванадцять каменів, під каменями дванадцять дверей, а за тими дверима на дванадцяти цепах стоїть богатирський кінь — дим п'є, а огонь їсть — ото і твій.

Зібрав він військо, знайшов ту могилу, вивернув дуба, каміння порозкидав, двері порозбивав, добув того коня.

— Ну, — каже кінь, — пусти мене, Іване Івановичу — руський царевичу, на три зорі на пшеницю, на зелену кошеницю, бо я тут дуже охляв.

Пустив він його. Через три зорі летить кінь.

— Тепер, — каже, — сідлай мене тугенько, сідай на мене ладненько, та на тобі хусточку. Як займеться на мені три волосини, то ти нею махни сюди-туди тричі.

От сідла він його тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається.

— Як тебе, — каже кінь, — нести: чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?

— Неси, — каже, — повище комишу.

От версти за три не долетіли вони до того змія, зайнялись на коневі три шерстини. Царевич тією хусточкою махнув сюди-туди, вони і загасли.

Прилетіли до змія, змій і пита:

— А що? Чи будемо битися, чи будемо мириться?

— Та вже ж битися.

От побив його Іван Іванович — руський царевич, змій і проситься:

— Не бий мене до останку, а вези в своє царство.

— Як же я тебе повезу, — каже, — що ти мене ще за три версти трохи не спалив?

— Вмотай мене у тороки та й вези, нічого не бійся.

Привозе царевич його у своє царство, всі на нього чудують, а там узяв та й запер змія у темницю, а сам поїхав на полювання.

От посилають у темницю тому змієві їсти з дівкою. Змій ту дівку попобив:

— Не хочу, — каже, — їсти! Хай сама біла цариця принесе!

Дівка усе те розказала. Пішла біла цариця вже сама. Як пішла та там і полюбилася з тим змієм. Давай вони тоді радитись, як би то їм царевича позбутися. Змій і каже:

– Є де-не-десь змій з шістьма головами. Хай царевич його вб'є, шість пляшечок крові наточить та привезе. То я тієї крові нап'юсь, одужаю, так я царевича вб'ю сам.

От приїхав царевич з полювання, цариця йому й каже:

— Що це ти одну нечисту силу знищив, а ще десь є, кажуть, друга — з шістьма головами. Поїдь вбий і ту та привезеш мені з неї шість пляшечок крові.

Він до коня. Сідла його тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди повертається, козацького ума набирається.

От виїхали, дає йому кінь хусточку та й говорить:

— Як займеться на мені шість шерстинок, так махни нею шість разів сюди-туди; та кажи, як тебе нести: чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?

— Неси мене, — каже, — в півдерева.

Кінь як поніс, як поніс, домчав. Зараз того змія забили, шість пляшечок крові наточили, вже й дома.

Однесла цариця тому змієві ту кров, він випив.

— А що, — пита цариця, — подужчав?

— Ні, — каже, — ще не подужаю його, а якби я випив дванадцять пляшечок крові з морського чудерства, що у нього три губи і на кожну губу бере по дванадцять кораблів, то б наче подужчав.

Цариця тоді до царевича розжалобилась:

— Переміг ти, — каже, — дві нечисті сили, якби он ще третю! Є, кажуть, на морі морське чудерство з трьома губами: на кожну губу по дванадцять кораблів бере, так забий його та наточи дванадцять пляшечок крові.

Пішов він до коня та й розказує:

— Нічого, — каже кінь, — бери тільки три гачки по сім пудів вагою.

От сідла він коня тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається. Виїхали в поле, кінь і каже:

— На тобі оцю хусточку та, як займеться на мені дванадцять волосин, махни нею дванадцять разів сюди та туди, та кажи, як тебе нести? Чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?

— Неси мене, — каже, — повище дерева.

Кінь як поніс його, одразу коло моря і стали.

Дивиться царевич, аж там стоїть хатка, а в тій хатці бабка.

— Дай, бабко, води напитись.

— Нема, — каже, — оце привели царівну морську чудерству на пожирання. Воно як з'їсть її, то й дасть напиться.

Царевич зараз пустив коня на пшеницю, на зелену кошеницю, а сам зайшов до тієї царівни.

Полюбив він її, гуляли вони… А далі ліг він поспати, а їй дав швайку й молоток.

— На, — каже, — та як буде бурун нестися, та камінь котитись, бий молотком по швайці коло вуха!

От незабаром як понесе бурун, як покотить каміння, царівна помалу б'є, він і не чує. Та кінь уже почув, прилетів та як ударить копитом у стіну, царевич і прокинувся. Сів тоді на коня, а тут і морське чудерство одну губу випустило. Він і накинув її гаком. Воно другу випустило, він і на другу накинув. Воно третю. А він і третю зачепив. Тоді те морське чудерство як потягне його та й втягло аж на шістдесят верст углиб.

— Держись же, — каже кінь, — ось я його ще потягну.

Як смиконе, так на шістдесят верст на сухопуття й витягнув. Тоді заходились: порубали його, крові наточили і поїхали.

От оддав він ті пляшечки матері, а сам і подався знову на полювання.

Попив змій тієї крові.

— Ні, — каже, — не подужаю. Велика в ньому сила. А давай, — каже, — його банщиків підкупимо. Як він буде митися, то нехай наставлять його шаблю — вона його сама заруба.

(А у нього та була така шабля, що на