Пауло Коельо - Адюльтер

У мене нема більше сліз. Нема більше розпачу. Я почуваюся так, ніби моє серце порізане на шматки, а з моїм тілом відбулося те саме, бо я не можу поворухнутися.

Стоїть осінь, тому вечір настає рано, чудова картина призахідного сонця швидко змінюється сутінками. Настала ніч, а я все сиджу там, дивлячись на замок, і бачу, як його відвідувачі приходять дивитися на досягнення буржуазії дев’ятнадцятого сторіччя.

Де та блискавка, яка дала життя монстру?

Блискавка не спалахує. Машин у цьому регіоні мало, а тепер вони ходять ще рідше. Мої діти чекають вечері, а чоловік, який знає про мій стан, незабаром почне непокоїтися. Але я почуваюся так, ніби до моїх ніг прив’язано залізну кулю, і не можу поворухнутися.

Хтось може попросити пробачення за те, що розбудив неможливе кохання?

Ні, у жодному разі ні.

Бо така любов Бога до нас є неможливою. Ми ніколи не посилаємо свої почуття в небо, а Він однаково не перестає нас любити. І Він любив нас так сильно, що послав Свого єдиного Сина, аби Той пояснив нам, що любов — це сила, яка рухає сонце й усі зірки. В одному зі своїх послань до коринтян (яке в нашій школі примушували вчити напам’ять) апостол Павло сказав: «Навіть якби я розмовляв мовами людей і янголів, то якби я не мав любові, то був би схожий на бронзу, яка дзвенить, або на бренькання цимбалів».

І всі ми знаємо, чому так. Багато разів ми чули те, що здавалося великими ідеями, спроможними перетворити світ. Але то були слова, сказані без емоцій, слова без Любові. Хоч би якими вони були логічними й розумними, вони нас не зачіпають.

Павло порівнює Любов із Пророцтвом, з Містеріями, з Вірою і з Милосердям.

Чому Любов важливіша, ніж Віра?

Бо Віра — це лише дорога, яка веде нас до Найвищої Любові.

Чому Любов важливіша, ніж Милосердя?

Бо Милосердя — це лише один із виявів Любові. А все завжди є важливішим, ніж частина. Крім того, Милосердя є також однією з багатьох доріг, якими користується Любов, щоб примусити людину поєднатися зі своїм ближнім.

І всі ми знаємо, що існує багато милосердя без Любові. Щотижня відбуваються «бали милосердя». Люди платять величезні гроші, щоб купити собі стіл, і хизуються коштовностями та дорогим одягом. Ми віримо, що світ стане кращим, якщо ми надамо цієї ночі велику суму для безпритульних у Сомалі, біженців із Ємену або тих, хто помирає від голоду в Ефіопії. Ми вже не почуваємося винними за жорстоке видовище вбогості, тому не запитуємо, куди діваються гроші, які ми пожертвували тим нещасним.

Ті, хто не мав наміру брати участь у таких балах або не мав банківського рахунку, щоб підтримати таку екстравагантність, підходять до жебрака й кидають йому монету. Не вагаючись. Дуже легко кинути монету жебракові на вулиці. Загалом набагато легше, ніж не кидати її.

Яка велика полегкість лише завдяки одній монеті! Дешево для нас і розв’язує проблеми жебрака.

Проте якщо ми співчуваємо йому по-справжньому, то зробимо набагато більше.

Або не зробимо нічого. Ми не кинемо йому монету — і хто знає? Відчуття провини за цю вбогість може розбудити справжню Любов.

Апостол Павло порівнює Любов із пожертвою й мучеництвом.

Сьогодні я розумію його слова краще. Навіть якщо я жінка набагато успішніша у світі, навіть якщо мною більше захоплюються й більше жадають мене, ніж Маріанну Кеніг, якщо я не матиму любові у своєму серці, я нічого не досягну. Нічого.

В інтерв’ю з митцями й політиками, із соціальними й медичними працівниками я завжди запитую: «Яка мета вашої праці?» Дехто відповідає: «Створити родину». Інші кажуть: «Зійти вгору в кар’єрі». Та коли я наполягаю на своєму запитанні й прошу відповісти глибше, то відповідь буде майже автоматичною: «Покращити світ».

Я маю бажання зійти на гору Монблан із маніфестом, надрукованим золотими літерами й передати його в кожен автомобіль і кожній людині, які доберуться туди. Там буде написано: «Я остерігаю всіх, хто прагне працювати на благо людства: ніколи не забувайте, що навіть якщо ваші тіла палахкотять ім’ям Бога, але ви не маєте Любові, ви не досягнете нічого. Нічого!»

Ми не зможемо подарувати світу нічого важливішого за відблиск Любові в нашому житті. Це найсправжніша мовна універсалія, яка дозволяє нам розмовляти китайською мовою або діалектами Індії. У молодості я багато подорожувала — ретельно виконувала мандрівний ритуал студента. Я бачила країни вбогі й країни багаті. У більшості випадків я не розмовляла місцевою мовою. Але в усіх тих місцевостях мовчазна красномовність Любові допомагала мені бути зрозумілою.

Послання любові в тому, як я живу, а не в моїх словах і в моїх діях.

У своєму посланні до коринтян Павло повідомляє нам у трьох коротких віршах, що любов складається з багатьох інших речей. Як і світло. Ми вивчали в школі, що коли взяти призму й пропустити крізь неї промінь сонця, то цей промінь поділиться на кольори райдуги.

Павло показує нам райдугу любові так само, як призма, крізь яку проходить промінь, показує нам райдугу світла.

І з яких же елементів складається любов? Це чесноти, про які ми чуємо щодня й можемо практикувати в будь-яку мить.

Терпіння: любов терпляча.

Доброта: любов добра.

Великодушність: любов не знає ревнощів.

Смирення: любов не горда, не марнославна.

Делікатність: любов не поводиться непристойно.

Безкорисливість: не домагається власних інтересів.

Толерантність: не втрачає терпець.

Невинність: любов неспроможна вчинити зло.

Щирість: вона не захоплюється несправедливістю, але радіє істині.

Усі ці чесноти пов’язані з нашим щоденним життям, із сьогоднішнім днем, із завтрашнім, із Вічністю.

Велика проблема полягає в тому, що люди мають звичай усе пов’язувати з любов’ю до Бога. Але як себе виражає любов до Бога? Через любов до людей.

Щоб знайти мир у небі, треба знайти любов на Землі. Без любові ми нічого не варті.

Я люблю, і ніхто не може забрати в мене це почуття. Люблю свого чоловіка, який завжди мене підтримував. Мені здається також, що я люблю й того чоловіка, якого знала в підлітковому віці. І йдучи до нього чудового осіннього вечора, я дозволила всім системам мого захисту впасти на землю й не маю наміру їх підбирати. Я стала вразливою, але не жалкую про це.

Сьогодні вранці, поки готувала собі філіжанку кави, я дивилася на лагідне зовнішнє світло й знову пригадала, як тоді йшла й запитала себе востаннє: «Чи я справді хочу створити