Люко Дашвар - Мати все

геть не видужала… Що мене мучать істеричні думки і мені так само погано, як і три місяці тому.

– Не треба, Лідочко, – спокійно мовила Іветта. – Іди додому, а я подумаю над твоєю ідеєю…

Ліда почервоніла до скронь. Геніальна ідея – каменем на дно. Мати не зраділа, що в неї з’явилася однодумниця, не розповіла доньці про свої плани, про те, як просувається авантюра з одруженням. Викреслила її? Назавжди?

Ліда брьохала засніженою вулицею, забула про обережність, не ввімкнула мобільний, колотилася. «Я сволота, – констатувала подумки. – Я справді сволота. Щоб втертися до мами в довіру, сама запропонувала їй те, від чого мріяла відговорити. Що ж я за людина така?»

Морозне повітря в легені. Каяття – геть. Самі плачі тобі. І вже не сволота, шкода себе. «Та що ж це?! – бідкалася. – Чому мама категорично не хоче говорити зі мною про те одруження? Я ж не чужа! Я фізично не можу відчувати себе чужою. Я ж знати повинна, що відбувається…»

А Іветта Андріївна Вербицька просто не любила розводитись про свої невдачі. Вона про них… пам’ятала. І робила висновки.

Іветта вирушила у свій перший похід за здобиччю ще у жовтні. Погано уявляла, де і як розшукає дівчину, яка стане Платону подругою, коханкою, нянькою і вірною рабинею до кінця своїх днів. Чогось Ангеліна перед очі – таку б, тільки молодшу! Сердечну, малоосвічену, нерозпещену, дисципліновану й вірну. Навіть запитала у няньки:

– Ангеліночко, ти ж на Поліссі народилася?

– Під Луцьком. Волинь синьоока. Тридцять років у рідному селі не була. Може, і нема його вже… – зітхнула. – Оце викинете мене з дому, під парканом помру.

– У мене на тебе інші плани, – відрубала хазяйка.

На Волинь не поїхала. Далеченько до Волині. Кілька днів придивлялася до приватних таксі, що купками – по всьому місту. Для пошуків їй потрібен був спокійний і зважений водій із надійним авто. На Подолі не шукала – на Подолі Іветту Андріївну Вербицьку знали всі таксисти: щодня викликала автівку до під’їзду, деякі обслуговували професорку місяцями. Іветта ж вирішила, що їй потрібен водій, з яким надалі вона не перетинатиметься в повсякденні.

Пошуки довели аж до Нивок, і тут Іветта вподобала акуратну синю «шкоду». За кермом – молодий мужчина зі щирою усмішкою. «Років двадцять п’ять, – оцінила. – Приємна зовнішність. Усміхнений. Одягнений без епатажу… Що ж, цілком пристойний вигляд… А грошей, мабуть, не густо. І це теж непогано».

– Їхати треба? – запитав таксист, коли Іветта підійшла.

– Так, – відповіла. – Причому кілька днів чи навіть тижнів поспіль і за межі міста. Як ви дивитеся на роботу з постійним вдячним і небідним клієнтом?

– Нормально.

– Іветта Андріївна Вербицька, – простягнула хлопцю долоню.

– Юрко, – обеззброїв усмішкою.

Іветта кивнула, тут же окреслила умови співпраці – схожі на купу подарунків до дня народження, що їх кидають горою – не втримати: заробітна плата плюс добові плюс амортизаційні витрати на автівку плюс оплата бензину.

– І далеко мандруватимемо? – запитав Юрко.

– А от запитань прошу не ставити. Жодних. Ваша справа – довезти мене до місця призначення, почекати і відвезти назад.

– Домовилися, – погодився.

Наступного ранку Іветта навмання спрямувала «шкоду» на Житомирську трасу. До невеличкого села кілометрів за сто від столиці. Тицьнула в мапу автомобільних доріг – сюди! За годину повернули з траси в бік села, по ямах ще три кілометри. Нарешті!

Юрко зупинив автівку при в’їзді в село, на початку єдиної вулиці, запитав:

– Тепер куди?

Іветта з подивом пройшлася поглядом по порожній – епідемія, мор? – вулиці. Куди це вона заїхала? Люди де? Нікого. Навіть магазинчик зачинений. Раптом побачила рух на обмальованій напівзруйнованій автобусній зупинці: з лавки підвівся дядько років сорока, обтрусив з куртки «адидас» пилюку і знову розлігся на лавці.

– Туди! – вказала на єдину живу душу. – А ви, Юрочко, почекаєте біля магазину.

За десять кроків до зупинки Іветта Андріївна вже чуяла носом: дядько драматично нетверезий, тому розмова буде нелегкою. Оскільки інших претендентів на живе спілкування не спостерігалося, вирішила-таки обережно розпитати дядька. Як не про потенційну наречену, то хоч про живих людей, щоб уже серед них відшукати тверезу голову і з’ясувати головне.

Та все сталося не так, як гадалося. Дядько побачив чужу жінку з положення лежачи. Здивовано поворушив бровами і відважно пробурмотів:

– Ти, холєра, можеш собі хоч опудалом прикидатися… Я тебе однаково розкушу…

– Доброго дня, молодий чоловіче, – беземоційно мовила Іветта.

Дядько насупився. Підвів голову. Спробував навести в мутних очах діафрагму й експозицію одночасно. Не впорався. Зітхнув: доведеться вставати. Без оптимізму сів на лавці, потер очі, із прикрістю глянув на Іветту.

– Скажіть, молодий чоловіче, у вашому селі сільрада є? – якомога доброзичливіше запитала Іветта.

– Ну…

– Що? – не зрозуміла.

– Що «що»? – заплутався дядько.

– Сільрада.

– Ну…

Іветта шумно видихнула і твердо сказала сама собі:

– Так… Спокійно…

– Я спокійний! – пробурмотів дядько.

– Я не вам! – прошипіла Іветта. – Вам я поставила просте запитання! У вашому селі сільрада є чи ні?

– Ну… – здивувався дядько.

– Що «ну», дебільне ти створіння?! – незворушно холодно процідила Іветта. – Ти інші слова, крім «налити» і «випити», розумієш?

Дядько підозріло насупився, знову потер очі, подивився на незнайомку і раптом так різко підскочив, що Іветта відсахнулася.

– А! – закричав. Пальцем в Іветту тицьнув. – Я тебе впізнав, чурка заїжджа! Це ти минулого літа двох наших дівок підмовила в Туреччині трудитися. Офіціантками! А дівки шльондрами стали. Обман!

Ухопив Іветту за барки, заволав і – от воно! – люди з хат повискакували.

– Де гроші?! – кричав. – Гроші де, що ти дівкам нашим обіцяла?! Гроші давай, а то ми тебе всім селом раком поставимо, відьма ти стара! Влаштуємо тобі цей… турецький гамбіт у всі дірки!

Добре, що Юрко наспів. Дядька відтягнув, між ним та Іветтою встряв.

– Так, командире, тихо… Усе нормально. Чого ви руки розпускаєте?

– Ти кого до нас привіз, чортове сім’я! – набундючився дядько. До Іветти руками тягнеться. – Це мамка всіх шльондр! Дівок для турецьких борделів шукає! Грошики від тих турків їм обіцяє, а кладе до своєї кишені!

Іветта зблідла, але не перелякалася. Застигла. Зціпила вуста, презирливо дивилася на п’яничку, на кількох жінок, що поспішали до місця події.

Жінки швидко розібралися. Одна – дебела й груба – мовчки розмахнулася і дала дядькові такого ляпаса, що той аж під лавку на зупинці закотився. Друга до Іветти підійшла:

– Доброго дня, пані. Вибачайте Аркашку нашого. Воно в нас пришелепувате, а лікувати грошей нема. Оце й казиться, людей лякає.

– Його… волання можна вважати образливими, та не безглуздими, – холодно відрізала Іветта. – Здається, він сплутав мене з якоюсь…

– А,