Люко Дашвар - Мати все

з нами, роби як ми, роби краще за нас! Що? Зробимо їх, Лідо?! Е, дівчинко! Чому твої ручки скучають… Я весь твій…

Розділ 3

Морозяка розгулявся – руки й у рукавичках дубіли. Цілував у щоки, нагадував: за тиждень Новий рік! Нове щастя, радість, мрії і сподівання. Загорніть у стару ковдру печалі, викиньте на мороз. Хай застигнуть хоча б до весни, а весна зі своїми рецептами прилетить. Допоможе.

Ліда поспішала до клініки і, хоч до початку прийому лишалося не більш як двадцять хвилин, не зупиняла таксі. Пішки. Ковзалася на льоду, устрявала в кучугурах снігу, всміхалася: ціла година справжнього життя! Просто йти вулицею, відчувати себе частинкою людської метушні. Сніг рипить, діти сміються, над головою не стеля – небо. Справжнє життя.

Іншого часу подихати свіжим повітрям не було. Весь інший час Ліда і свіже повітря не перетиналися. Після роботи заїжджав Стас – прокурений салон «тойоти» навіть думки робив смердючими. З роботи – додому. У тепло, до задухи. Там тіло відпочине, якщо Стас відволічеться на справи чи поїде до друзів на покер. А думки не відпочивали – вічним двигуном. День минув. Далі… Що далі?

Життя перетворилося на дурний кросворд: напишеш слово по горизонталі, вертикаль утратиш. Відтоді, як восени Іветта заборонила Ліді приходити до квартири на Подолі, трійко по тридцять днів минуло. Новий рік радіти радить, а Ліда досі намагається всі клітини свого кросворда без утрат заповнити.

Головне… Головне – Стас! Це нічого, що її вивертає від огидної порнухи. Стаса це заводить, тож стерпить. Вона навчилася так артистично імітувати оргазм, що Стас навіть обіцяє пошукати більш енергійне відео для дружини-дикунки. Усе на екран витріщається. Не тане в Лідиних очах, як раніше. Глянув би в очі, усе зрозумів би.

Головне… Маму не втратити – ось головне. Мати – все. Як її любов зберегти, щоб Стас не дізнався? Як переконати маму, що Стас – то інше? То не заважає Ліді увесь трепет своєї душі віддавати мамі.

Головне… Тоха, сонце! Не покине брата! Вона за ним до скону доглядатиме, бо мама заради неї брата народила! Заради неї!

Забрехалася – політики позаду. Стасові каже: «До мами не піду!» та до Іветти в клініку біжить. «Твоя правда, матусю. Краще мені поки до Платона не ходити. І він заспокоїться, і я одужаю». І до брата. «Тохо, це наш секрет! Не кажи мамі, що я приходила!» Няньку обніме: «Ангеліно, прости вже… Ти молися за нас усіх, щоб мама Платону нареченої не знайшла».

– А ти думаєш, з якого дива матінка твоя три місяці б’ється головою об стіну, а стіна – стоїть! Бо молюся. Молитвою міцнішає стіна непорушна. Не дає матері твоїй шлюб той гріховний влаштувати, – відповідала нянька.

Усе чисто про Іветтині мандри розповідала. Як та найняла одного таксиста, щоби возив її на пошуки ляльки для сина хоч за тисячу кілометрів. Грошей тому Юркові дала немало.

– Навіщо? – випитувала Ліда.

– Щоб автівка була у її розпорядженні в будь-який час. Ото хлопцю підфартило!

– І що – тисячі кілометрів наїздили?

– Тисячі – не тисячі, але й по тижню десь блукала.

– І де?

– Сам чорт знає, Лідусю. Хіба ти матір свою не знаєш? З неї правди не націдиш. Не та персона.

Наприкінці грудня Ліда помітила зміни в поведінці Іветти. Мати знову більше часу стала віддавати славній місії всіх Вербицьких: читала лекції в медуніверситеті, оперувала у приватній клініці, керувала науковою лабораторією.

– Здається мені… Мама трохи заспокоїлася, – сказала няньці. – Може, передумала Тоху женити?

– Схоже на те, – погодилася Ангеліна.

– Ти би дізналася в неї, – попросила Ліда.

– Таке дурне просиш, ніби матері не знаєш, – зітхнула нянька.

А Ліді аж серце обривається – так треба знати материні плани. Головне – зрозуміти: Ліда в тих планах є? Три місяці – таємними наскоками у рідний дім! Три місяці вештатися навколо нього й спостерігати за вікнами власної кімнати! Скільки ще?

Вихід побачила так несподівано, що насилу дочекалася закінчення прийому хворих. Перепросила в Зоряни, з якою обіцяла відвідати традиційний новорічний «Лускунчик» в оперному, і до матері в клініку. Задихалася від хвилювання! Як усе геніально складається! Стас думає, що вона на балеті. Мобільний можна вимкнути.

– Іветта Андріївна на операції, – пояснив адміністратор клініки.

Дві години Ліда нервувалася в порожньому Іветтиному кабінеті: і ходила туди-сюди, і сиділа, і стояла, і поскладала старі газети на її робочому столі. «Скоріше, скоріше!» – по-дитячому настирливо підганяла час. Ще хвилин двадцять, і алібі опустить завісу. Мобільний доведеться вмикати.

Іветта ввійшла в кабінет, і Ліда жахнулася. Здавалося, мати віддала хворому не тільки знання, досвід і час. Усю кров, енергію, сили…

– Матусю, та ти ледь на ногах стоїш! – перелякалася.

Іветта всміхнулася втомлено.

– Добрий день, Лідочко. Справді – добрий.

До кабінету заскочила операційна медсестра.

– Іветто Андріївно! Усе в порядку. Пульс стабілізується…

– Дякую, Риточко!

Медсестра зникла. Іветта Андріївна вимила руки – «на автоматі», важко опустилася в крісло біля вікна і знову всміхнулася.

– Житиме… Хоча ми обіцяли хворому перед операцією, що «лише подумаємо над цим».

Ліда присіла біля крісла, обійняла маму.

– Хворі не розуміють гумору хірургів. Він здається їм надто жорстоким.

– Ми і не просимо їх про це.

Іветта задумалася.

– Скажи, щоби мені зробили чаю, – тихо. Раптом глянула на дочку, насторожилася. – Поговорити хочеш? – запитала упевнено.

– Так, мамо, – винувато прошепотіла Ліда. Знітилася. – Може, іншим разом? Не пече. Їй-богу, не пече. Ти така втомлена… Давай краще чаювати…

– Годі метушитися, Лідочко, – мовила Іветта холодно. – Кажи.

Ліда напружилася, підвелася – з чого почати? Таким зрозумілим усе здавалося, а тепер… Сперлася рукою на стос старих газет на столі, опори шукала. Ковзнула поглядом по заголовках: «Осінній марафон», «Гарячої води нема», «Убита повія навчалася на другому курсі університету». Не звернула уваги. Повію убили? Чи не сенсація?

– Я думала про Платона, мамо… – закинула пробну кулю. – Про ту страшну осінь. Дощ, гумова лялька, Платон… Дитина… моя… Я – монстр, мамо! Я навіть не спитала, хто в мене був, адже на УЗД стать так і не роздивилися, а я…

Замовкла. Приголомшено стиснула кулачки.

– Господи… Про що це я? Я ж не про це…

– А про що, Лідочко? – Іветта уважно дивилася на доньку.

Ліда видихнула і раптом бовкнула:

– Платона треба одружити, мамо!

Іветта примружила очі, в’їлася просто в доньчину душу. Вивертала-катувала – звідки такі думки? Звідки?

– Я спробую пояснити свою логіку, – поквапливо заговорила Ліда. – Щоб ти не подумала, що я