Юліан Семенов - Прес-центр

— товариство фінансистів та промисловців, в основному з Техасу, які зацікавлені в надійних контактах ЦРУ, бо сподівалися мати точну інформацію з перших рук, Ленглі надійніше за страхову компанію, за наймогутнішу; гроші потекли рікою, Велш легко платив, перекуповуючи на пні редакторів газет, місцевих шейхів, вождів племен, генералів; скандал у пресі пощастило погасити; йому довелося попрацювати над операцією «прикриття», підняти всі матеріали; його підлеглі — він це спочатку відчував, лише потім переконався в правоті свого відчуття — не хотіли віддавати всього, дещо берегли, приховували, і не так заради корисливого інтересу, таких даних Велш не зумів роздобути, не пійманий — не злодій, як з міркувань оперативної доцільності на майбутнє. Але він підрахував, який прибуток мали з «фонду» три нафтові компанії Техасу — понад сімдесят мільйонів доларів; ця сума здалася Велшу астрономічною, і тоді вперше виникла думка: «Ось на кого я працюю… Що означають мої скромні сто тисяч на рік у порівнянні з їхніми десятками мільйонів?!»

Згодом, коли він став начальником відділу і розробляв «варіант» під кодовою назвою «Соло» («варіантів» було чотири), його визнали найточнішим: завербований серед ультраправих військових офіцер організовує замах на прем’єра Італії, документи про те, що він справді таємний комуніст, зразу ж надходять у газети, куплені ЦРУ; скандал розростається, почато кампанію «нагнітання кризової ситуації», обивателя залякують неминучістю комуністичного путчу і воєнною інтервенцією Москви; після цього особливі підрозділи військової контррозвідки заарештовують лідерів комуністів та соціалістів, до влади приходить уряд військових, гру зіграно.

Коли цей план став тріщати — і не з вини Велша та його апарату, а через витік інформації в Римі, — довелося ще раз спішно провести операцію «прикриття»; імітували самогубство полковника Рока, який керував ключовим відділом військової розвідки. Головного свідка ліквідовано, все, що було потім, не так важливо.

Аналізуючи причини невдачі «Соло», Майкл Велш прийшов до висновку, що свара американських фінансистів, які націлились на італійські ринки, така очевидна, пристрасті так розпалилися — ще б пак, в гру вкладено величезні гроші, — ділери на біржах так притаїлися перед початком «Соло», що провал можна було передбачити. І Велш удруге подумав про несправедливість світу: якби він переміг у Римі, ніхто про це все одно не дізнався б, принаймні, в цьому столітті, та й особистого виграшу немає, тоді як банки Уолл-стріту поклали б у свої сейфи сотні мільйонів доларів.

І коли йому пощастило здобути перемогу в Греції й привести до влади «чорних полковників», Велш уперше натякнув директорові «Бенк інтернешнл», який передав у «Фонд свободи й спокою Середземномор’я» триста тисяч доларів перед початком операції в Афінах, що «люди мого апарату мають бути зацікавлені в кінцевому результаті своєї ризикованої й благородної праці».

Його зрозуміли й передали чек на сто тисяч доларів, щоб «містер Велш міг відзначити найдостойніших рицарів розвідки».

Коли готували операцію в Біафрі, Велшу підказали, куди треба вкласти гроші, які фірми можуть дістати прямий профіт від успіху зовнішньополітичної операції США, що її планує ЦРУ; він купив акцій на п’ятдесят тисяч доларів; прибуток був, за його масштабами, величезний — майже сорок процентів.

Однак при розробці комбінації, коли комп’ютери досліджували всі заготовлені «варіанти», він переконався, що його прибуток до смішного мізерний, бо ті фірми, яких йому навіть не назвали, мали сімсот двадцять чотири проценти доходу. Саме тоді він і прийшов до думки (крутилася вона в ньому ще з часів «Соло»), що ставити на одну силу недоцільно, треба грати. Ризиковано? Безумовно. Але хто виграє, не ризикуючи? Перерозподіл прибутків не санкціоновано законом і все-таки, тим же законом, і не заборонено, а поняття «хабар» до людей, що піднялися на верхні поверхи влади в Ленглі, не застосуєш, честь мундира вище за все.

… Він приїхав у Ленглі рівно о дев’ятій, відразу попросив секретаря приготувати каву, спитав, як здоров’я його сина — хлопчик температурив уже другий тиждень, хоч був веселий, жвавий і не скаржився на біль; пообіцяв улаштувати консультацію в професора Ребіна — прекрасний педіатр, любить дітей, але не сюсюкає з ними і зовсім не старається догодити батькам, через те й ставить чудові за своєю точністю діагнози, — сів на дивані й заходився переглядати невідкладну інформацію, що одержали за ніч.

Московська резидентура не повідомляла нічого цікавого; після того як люди КДБ викрили надзвичайно цінного агента Тріанона, звідти йшли чутки, ніякої серйозної інформації не надходило. Досить цікаві новини передавав резидент в Каїрі, треба зразу послати телеграму в Тель-Авів, перевірити ще раз, можлива комбінація, цілком перспективна. Повідомлення з Центральної Європи він проаналізував дуже ретельно, головним чином інформацію з Ніцци, Берна і Палермо, присвячену, здавалося б, подіям, що не мають якогось серйозного значення: реакція на загибель Леопольдо Граціо і докладний звіт про пересування людей, зав’язаних на оточенні найбільш відомого кінопродюсера й бізнесмена Дона Валлоне.

Після цього він подзвонив у шифроуправління, спитав, чому немає нової інформації про Гаривас, запросив до себе начальника сектора, який відав розробкою відомостей на біржах, обговорив з ним імовірності, допустимі в зв’язку з погіршенням обстановки на ірано-іракському кордоні, страйками в Чілі й економічними труднощами Гаривасу, викликаними тим, що припинено реалізацію енергопроекту, задуманого полковником Санчесом; на ленч він запросив одного з керівників відділу валютного управління по контролю за іноземним капіталом, порадив йому (сугубо секретно) негайно зажадати арешту активів Граціо, тому що цілком перевірені джерела вважають, що він збанкрутував, у цьому й причина самогубства, а вже потім, повернувшись до кабінету, зняв трубку телефону, що з’єднував його з директором, і, заздалегідь прокрутивши розмову з ним (виходячи з аналізу психологічного портрета свого шефа), сказав, затягуючись солодкою, виготовленою на меду «Лакі страйк»:

— Я все-таки вирішив спробувати кілька варіантів з Гаривасом… Ситуація така, що ми, особливо нічим не ризикуючи, можемо мати все…

Він так сформулював цю фразу, вона здавалася йому такою литою й нерозривною, що, думав Велш, відповідь шефа буде однозначна, йому нічого не лишиться, як сказати «згоден».

Однак директор відповів не зразу, запитав чомусь, чи не тисне на скроні у Велша, синоптики погрожують різким падінням барометра, порадив постійно пити сік шовковиці, а ще краще — їсти натщесерце ці дивовижні чорні ягоди, «розріджує кров»; поцікавився, чи не бачив Майкл нової стрічки Френсіса Копполи, «страшенно талановитий, б’є в дошкульні місця, честь йому за це й хвала», і тільки потім ліниво й без усякого інтересу сказав:

— А щодо «варіантів» подумайте… Підготуйте записку на моє ім’я, нехай буде під рукою, я при нагоді погляну…

— Втратимо час… Без вашої санкції всі озиратимуться, ждатимуть