Габріеле д'Аннунціо - Насолода

стомилася! – промовила Елена, спираючись на Андреа. – Звеліть, будь ласка, принести мою шубу.

Вона взяла шубу з рук у слуги. Допомагаючи їй вдягтися, Андреа торкнувся пальцями її плеча й відчув, як вона затремтіла. Весь передпокій був заповнений лакеями в лівреях, які вклонялися їм. Сопрано Мері Дайс донесло слова романсу Роберта Шумана: «Ich kann’s nicht fassen, nicht glauben…»[88]

Вони спускалися мовчки. Слуга пішов попереду, щоб підвести карету до самих сходів. Стало чутно цокіт копит під аркою. На кожній сходинці Елена злегка стискала його руку, тримаючи голову прямо й навіть злегка відхиленою назад, із заплющеними очима.

– Коли я підіймався цими сходами, то відчував захват, ще не знаючи вас. А тепер, коли ви спускаєтеся, вас супроводжує моє кохання, – шепотів їй Андреа, зробивши перед останніми словами стриману, майже благальну паузу.

Вона нічого не відповіла. Але тримала перед обличчям букет фіалок, вдихаючи їхні пахощі. Просторий рукав її шуби ковзнув по руці вище ліктя. Видовище цієї живої плоті, що вистромилася з шуби, наче букет білих троянд зі снігу, ще більше розвихрило палкі почуття молодика через оту дивовижну зухвалість, якої набуває голе жіноче тіло тоді, коли його ледь приховує пишний одяг. Легке тремтіння пробігло по його губах; і він ледь стримував у собі слова палкої пристрасті.

Але карета була напоготові під самими сходами, й слуга стояв біля дверцят.

– Будинок ван Гуффель, – наказала герцогиня, заходячи до карети з допомогою графа.

Служник уклонився, залишивши дверці відчиненими. Він сів на своє місце, й коні вдарили копитами, викрешуючи іскри.

– Вгамуйтесь! – вигукнула Елена, простягши юнакові руку.

Її очі та діаманти засяяли в темряві.

«Я хочу бути з вами наодинці й шукати вустами вашу шию під запашним хутром!» – мало не вигукнув він.

– Дозвольте мені поїхати з вами!

Коні вдарили копитами.

– Вгамуйтесь! – повторила Елена.

Він поцілував їй руку, притиснувшись до неї вустами, ніби хотів залишити на шкірі відбиток своєї пристрасті. Потім зачинив дверці. І карета швидко рушила геть, заторохтівши колесами під аркою на Форум.

ІІІ

Так почалася любовна пристрасть Андреа Спереллі до донни Елени Муті.

Наступного дня зали публічних розпродажів на віа Сістіна були заповнені елегантно вдягненими людьми, які прийшли подивитися на оголошені змагання. Лив сильний дощ. У вологі й низькі кімнати проникало сіре світло; попід стінами стояли кілька меблів із різьбленого дерева й висіло кілька великих триптихів і диптихів тосканської школи чотирнадцятого століття; кілька фламандських гобеленів, на яких була зображена історія Нарциса, звисали до самої підлоги; вироби з метауренської майоліки[89] займали дві довгі полиці; тканини, переважно церковні, були або розстелені на стільцях, або навалені на столах; найрідкісніші реліквії, вироби зі слонової кістки, емалі, вироби зі скла, коштовне каміння, медалі, монети, молитовники, давні ілюстровані рукописи, вироби зі срібла – усе було виставлене у вітринах за письмовим столом фахівців; дивний запах, що утворювався з вологості місця та цих античних речей, наповнював повітря.

Коли Андреа Спереллі увійшов у супроводі княгині Ферентіно, він відчув потаємне тремтіння. Подумав: «Чи вона вже прийшла?» І став шукати її поглядом.

Вона вже прийшла. Сиділа за прилавком між кавалером Давіла й доном Філіпом дель Монте. Вона поклала на край прилавка рукавички й муфту з хутра видри, з якої стримів назовні букет фіалок. У руках вона тримала квадратик зі срібла, карбування на якому приписували Карадоссо Фоппа;[90] і вона роздивлялася його з пильною увагою. Предмети переходили з рук до рук уздовж прилавка; експерт голосно їх розхвалював; люди, які стояли за стільцями, нахилялися, щоб роздивитися їх; саме з цього починався аукціон. Названі цифри швидко змінювалися. Після кожної з них експерт-аукціоніст вигукував:

– Хто більше? Хто більше?

Який-небудь аматор, збуджений криком, називав більшу цифру, дивлячись на суперників. Аукціоніст вигукував із піднятим молотком:

– Один! Два! Три!

І стукав молотком по прилавку. Об’єкт діставався тому, хто запропонував найвищу ціну. Навколо лунав гомін; потім змагання починалося знову. Кавалер Давіла, неаполітанський дворянин, чоловік велетенського зросту з майже жіночими манерами, знаменитий колекціонер і знавець виробів із майоліки, висловлював свою думку про кожен важливий експонат. Троє з них на цьому аукціоні були справді речами найвищої якості: історія про Нарциса, чаша з гірського кришталю і срібний шолом із карбуванням Антоніо дель Поллайоло,[91] який Флорентійська синьйорія подарувала графові д’Урбіно в 1472 році за його послуги, що їх він надав Флоренції в часи здобуття Вольтерри.[92]

– А ось і княгиня, – сказав дон Філіп дель Монте, звертаючись до Муті.

Муті підвелася, щоб привітати подругу.

– Ти вже на полі битви! – вигукнула Ферентіно.

– Так, я вже тут.

– А Франческа?

– Її ще нема.

Прибули четверо чи п’ятеро елегантних синьйорів: дюк ді Ґриміті, Роберто Кастельдьєрі, Людовіко Барбарізі, Джанетто Рутоло. Інші не забарилися. Шум дощу заглушував слова. Донна Елена подала руку Спереллі відкрито, як і іншим. Цей потиск зробив її віддаленішою від нього. Елена здалася йому холодною і серйозною. Усі його мрії вмить охололи й розвіялися; спогади про вчорашній вечір перемішалися; усі його надії згасли. Що з нею сталося? Це вже була інша жінка. Вона мала на собі довгу туніку, оторочену хутром видри, а на голові щось подібне до берета також із хутра видри. У виразі її обличчя було щось різке й навіть зневажливе.

– До чаші ще не дійшло, – сказала вона княгині.

І знову сіла.

Кожен предмет проходив через її руки. Її привабив кентавр, вирізьблений із сардонікса, досить витончена річ, яка, либонь, походила з розграбованого музею Лоренцо Пишного.[93] І вона взяла участь у змаганні за нього. Вона тихо назвала аукціоністові свою ціну, не підвівши на нього погляд. На певній цифрі її суперники зупинилися; кентавр дістався їй за невисоку ціну.

– Чудове придбання, – сказав Андреа Спереллі, який стояв за її стільцем.

Елена не змогла не здригнутися. Узяла сардонікс і дала йому подивитися, піднявши руку на рівень плеча, не обертаючись. Річ була справді гарна.

– Це, либонь, той самий кентавр, якого скопіював Донателло, – додав Андреа.

І в його душі разом із захватом перед гарною річчю виник захват перед жінкою, яка тепер володіла нею. «Отже, вона вишукана в усьому, – подумав він. – Яку втіху вона може принести витонченому коханцю!» Вона зростала в його уяві, але зростаючи, віддалялася від нього. Велика впевненість минулого вечора змінилася на щось подібне до занепаду духу; і перші сумніви знову відродилися. Він надто багато мріяв уночі з відкритими очима, поринаючи в бездонну глибочінь щастя, тоді як спогад про якийсь жест, усмішку,