Габріеле д'Аннунціо - Насолода

була в чорній сукні з глибоким декольте на грудях і на плечах; своє попелясте волосся вона прикрасила діамантами у формі півмісяця, наслідуючи Діану, й невпинно вимахувала великим червоноперим віялом.

– Ніні йде сьогодні ввечері до мадам ван Гуффель.

– Я теж пізніше зайду туди ненадовго, – сказала Муті. – Ми з нею побачимося.

– О, Уджента, – мовила княгиня, обертаючись до Андреа, – я шукала вас, щоб нагадати вам про нашу домовленість. Завтра четвер. Розпродаж речей кардинала Імменраета почнеться завтра опівдні. Заходьте забрати мене о першій годині.

– Неодмінно зайду, княгине.

– Я повинна придбати ту вазу з гірського кришталю за будь-яку ціну!

– Але ви матимете суперниць.

– Кого?

– Мою кузину.

– А ще?

– Мене, – сказала Муті.

– Тебе? Побачимо.

Кавалери, що зібралися навколо, вимагали пояснень.

– Це буде змагання дам за вазу ХІХ сторіччя з гірського кришталю, що колись належала Нікколо Нікколі;[86] на тій вазі вирізьблено троянця Анхіза, який скидає сандалі з ноги Венери Афродіти, – урочисто проголосив Андреа Спереллі. – Цю виставу дають безкоштовно завтра, після першої години дня в одній із зал публічного розпродажу на віа Сістіна. Учасниці змагання: княгиня Ферентіно, герцогиня ді Шерні, маркіза д’Ателета.

Усі засміялися, почувши це оголошення.

Ґриміті запитав:

– Битися об заклад дозволено?

– Ставте! Ставте! – захрипів дон Філіп дель Монте, наслідуючи скрипучий голос букмекера Стабса.

Ферентіно вдарила його по спині своїм червоним віялом. Але жарт виявився вдалим. Почали вкладати парі. А що в цій групі лунали вигуки й сміх, то потроху інші дами й кавалери підходили туди, щоб приєднатись до веселощів. Повідомлення про змагання швидко поширилося; воно набувало масштабу мало не вселенської події; заполонило всі витончені уми.

– Дайте мені руку, ходімо прогуляймося, – сказала донна Елена Муті до Андреа.

Коли вони відійшли від гурту й опинилися в сусідньому салоні, Андреа, стиснувши її за лікоть, прошепотів:

– Дякую!

Вона прихилилася до нього, раз у раз зупиняючись, щоб відповісти на привітання. Жінка здавалася трохи стомленою; і була бліда, як перли в її кольє. Кожен з прибулих юнаків вітав її банальним компліментом.

– Від цієї дурості я задихаюся, – сказала вона.

Обернувшись, вона побачила Сакумі, який ішов за нею з білою камелією в петлиці, з осклілими очима, не наважуючись наблизитися. Вона подарувала йому співчутливу усмішку.

– Бідолашний Сакумі!

– Ви помітили його тільки тепер? – запитав Андреа.

– Так.

– Коли ми сиділи біля фортепіано, він з кутка дивився, як ваші руки гралися зі зброєю його країни, призначеною розрізати сторінки західної книжки.

– Справді?

– Так. Можливо, він думав: «Як солодко було б зробити собі харакірі цією маленькою шаблею, прикрашеною хризантемами із лаку й криці, які, здається, розквітають від доторку її пальців!»

Вона не всміхнулася. Над її обличчям нависала тінь смутку й майже страждання; на її очі напливала, здавалося, ще похмуріша тінь, вони були слабко освітлені під повіками світлом, схожим на світло лампади. Від внутрішнього болю трохи опустилися куточки рота. Її права рука звисала втомлено, вона тримала в ній віяло й рукавички. Вона більше не подавала руку тим, хто її вітав і хто до неї підлещувався; вона більше нікого не слухала.

– Що з вами? – запитав її Андреа.

– Нічого. Мені треба поїхати до ван Гуффель. Відведіть мене до Франчески, я хочу попрощатися з нею, а потім проведіть мене вниз, до моєї карети.

Вони повернулися до першого салону. Луїджі Гуллі, молодий музикант, який приїхав із рідної Калабрії в пошуках фортуни, чорний і кучерявий, як араб, виконував із великим натхненням сонату до діез мінор Людвіга Бетховена. Маркіза д’Ателета, яка йому протегувала, стояла біля фортепіано, дивлячись на клавіатуру. Помалу-малу серйозна й ніжна музика затягувала всіх, хто звик мислити легко, у своє коло, наче у водоверть, не вельми бурхливу, але глибоку.

– Бетховен… – мовила Елена з майже релігійною шанобливістю, зупинившись і прибравши руку з руки Андреа.

Вона залишилася слухати біля одного з вазонів. Випроставши ліву руку, вона стала повільно натягувати рукавичку. У такій позі вигин її стану здавався витонченішим; уся її постать, яку продовжував шлейф, здавалася вищою і стрункішою. Рослина затінювала й дещо одухотворювала блідий колір її тіла. Андреа дивився на неї. Й одяг на ній підкреслював її чарівність.

«Вона буде моєю, – подумав він із легким сп’янінням, бо патетична музика підсилювала його збудження. – Вона візьме мене у свої обійми, пригорне до серця…»

Він уявив собі, як він нахиляється й припадає вустами до її плеча. Чи холодна ця молочно-прозора шкіра, осяяна золотим сяйвом? Він затремтів усім тілом й опустив повіки, ніби хотів продовжити цей стан. До нього долинули її пахощі, незбагненна свіжа еманація, від якої паморочилася голова, наче він вдихав усі випари. Усе його єство напружилося й невтримно полинуло до цієї дивовижної істоти. Він хотів би огорнути її, затягти в себе, всмоктати, випити, заволодіти нею в якийсь надлюдський спосіб.

Либонь, під впливом його невтримного жадання Елена трохи обернулася й усміхнулася йому ніжною усмішкою, майже невловною, бо її виражав не так порух, як випромінювання душі через вуста, тоді як її очі залишалися сумними й наче загубленими в далечі внутрішнього сну. То були справдешні очі Ночі, затягнуті густими сутінками, що їх завдяки Алегорії міг би уявити собі Леонардо да Вінчі, після того як зустрів у Мілані Лукрецію Крівеллі.[87]

І протягом тієї короткої миті, поки тривала усмішка, Андреа відчув себе наодинці з нею посеред натовпу. Величезна гордість наповнила йому серце.

Коли Елена зробила рух, ніби збиралася натягти другу рукавичку, він попросив її притишеним голосом:

– Ні, не треба!

Елена його зрозуміла й залишила руку голою.

Він плекав надію поцілувати ту руку, перш ніж вона поїде. Зненацька в його душі виринуло видіння травневого ярмарку, коли чоловіки пили вино з її долонь. Його знову опанували гострі ревнощі.

– А зараз ходімо, – сказала вона, знову взявши його під руку.

Коли соната закінчилася, розмови знову пожвавилися. Слуга оголосив ще троє чи четверо імен, серед них – ім’я княгині д’Іссе. Вона увійшла дрібними непевними кроками, вдягнена по-європейському, усміхаючись своїм овальним обличчям, біла й маленька, наче порцелянова лялька. Шелест цікавості прокотився по салону.

– До побачення, Франческо, – сказала Елена, прощаючись з Ателетою. – До завтра.

– Чому так швидко?

– Мене чекають у домі ван Гуффель. Я пообіцяла туди зайти.

– Який жаль! Зараз співатиме Мері Дайс.

– До побачення. До завтра.

– До побачення. Візьми оце. Любий кузене, проведіть її.

Маркіза подала їй великий букет фіалок. А тоді обернулася, щоб чемно привітатися з княгинею Іссе. Мері Дайс – у червоній сукні, висока й розвихрена, наче полум’я, – почала співати.

– Я так