Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

а не на травмовану жінку: її вигляд аж ніяк не поєднувався з бинтами.

Ґолт усміхнувся — не зовсім до неї, а наче здивувавшись якогось раптового спогаду.

— Якщо хочете, — мовив він.

Дивно було залишитись у будинку самій. Частково це була нова емоція: благоговіння, що змусило усвідомити власну нерішучість і наявність рук, бо торкатися до будь-якого предмету тут здавалося чимсь занадто інтимним. Інше відчуття — безрозсудна невимушеність. Вона почувалася тут, як удома, мовби володіючи самим власником.

Дивно було переживати настільки чисту насолоду, виконуючи таке просте завдання — приготувати сніданок. Ця праця здавалася самоціллю, ніби всі ці рухи — наповнення кавника, витискання апельсинів, нарізання хліба — виконувалися заради них самих, заради задоволення, що його очікує людина — хоч і рідко знаходить — від танцю. Вона вражено усвідомила, що не переживала такої насолоди ще відколи сиділа за столом диспетчера на Станції Рокдейл.

Вона сервірувала стіл, коли побачила чоловічу постать, яка поспішала до будинку — швидку і жваву. Чоловік перестрибував валуни так легко, немовби перелітав через них. Він навстіжень відчинив двері й загукав:

— Агов, Джоне! — і негайно замовк, побачивши Даґні.

На ньому був темно-синій светр і широкі штани, він мав золотисте волосся і обличчя такої досконалої краси, що Даґні застигла, мов укопана, витріщившись на нього, — спершу навіть не захоплено, а недовірливо.

Юнак дивився на неї, наче не сподівався зустріти жінку в цьому домі. Потім Даґні помітила, як упізнавання в його погляді змінюється на здивування, частково — радість, частково — тріумф, які перейшли у сміх.

— О, невже ви до нас приєдналися? — запитав він.

— Ні, — сухо відповіла вона. — Не приєдналась. Я штрейкбрехер.

Він засміявся, — так дорослий сміється з дитини, яка використовує технологічні терміни, не розуміючи їхнього значення.

— Якби ви знали, про що кажете, то знали б і те, що це неможливо, — сказав він. — Не тут.

— Я сюди пробилася. В буквальному сенсі.

Він поглянув на її бинти, зважуючи своє запитання; його відкритий і зацікавлений погляд був майже нахабний.

— Коли?

— Вчора.

— Як?

— Літаком.

— Що ви робили на літаку в цій частині країни?

Він поводився владно і безпосередньо, наче аристократ або простак. З вигляду скидався на першого, але одягнутий був невибагливо. Якусь мить Даґні його розглядала, навмисне примушуючи чекати.

— Намагалася приземлитись на доісторичному міражі, — відповіла вона. — І мені це вдалось.

— То ви справді штрейкбрехер, — сказав він і засміявся, наче вловивши всі підтексти проблеми. — Де Джон?

— Містер Ґолт на електростанції. Має скоро повернутися.

Юнак без дозволу сів у крісло, ніби був у себе вдома. Вона мовчки повернулася до роботи. Він сидів, спостерігаючи за її рухами з широкою усмішкою, наче це видовище — як вона викладає на кухонному столі начиння — було якоюсь парадоксальною виставою.

— А що сказав Франциско, коли вас тут побачив? — запитав він.

Вона різко обернулась, але відповіла рівним тоном:

— Він іще не повернувся.

— Ще не повернувся? — юнак здавався враженим. — Ви впевнені?

— Мені так сказали.

Він закурив. Дивлячись на нього, Даґні подумала: цікаво, яку професію він, такий пещений і розбещений, обрав, щоб мати змогу приєднатися до мешканців долини. Вона не мала жодних варіантів відповіді. Здавалося, йому ніщо не пасує. Вона зловила себе на безглуздому бажанні дізнатися, що він не має ніякого фаху, тому що будь-яка робота здається занадто небезпечною для такої надзвичайної вроди. То було безособове відчуття, Даґні дивилася на нього не як на чоловіка, а як на мистецький твір, що раптом ожив, і їй здалося особливим виявом приниження те, що в зовнішньому світі таку досконалість наражають на шок, ушкодження, шрами, неминучі для кожного, хто любить свою роботу.

Це відчуття видавалося ще безглуздішим, бо риси його обличчя були такі суворі, що жодна небезпека на світі, здавалося, не могла їм відповідати.

— Ні, міс Таґґарт, — раптом сказав він, перехопивши її погляд, — ви мене ніколи досі не бачили.

Даґні присоромлено усвідомила, що так відверто за ним спостерігала.

— Звідки ви знаєте, хто я? — запитала вона.

— По-перше, я безліч разів бачив ваші фотографії у газетах. По-друге, ви — єдина жінка з зовнішнього світу, наскільки нам відомо, кому може бути дозволено увійти до Ущелини Ґолта. По-третє, ви — єдина жінка, хоробра і марнотратна настільки, щоб досі залишатися штрейкбрехером.

— Чому ж ви так переконані, що я штрейкбрехер?

— Якби не були, то знали б, що не ця долина є доісторичним міражем, а той погляд на життя, якого дотримуються люди в зовнішньому світі.

Вони почули звук двигуна і побачили, як навпроти будинку зупинилася машина. Даґні зауважила різкість, з якою юнак звівся на ноги, побачивши в машині Ґолта. Якби така поведінка не пояснювалась особистим завзяттям молодика, то здавалась би інстинктивним виявом військової пошани.

Вона зауважила, як Ґолт зупинився, увійшовши і побачивши гостя. Зауважила його усмішку і голос — тихий, майже урочистий, ніби обтяжений невизнаним полегшенням, — коли він промовив:

— Вітаю.

— Привіт, Джоне, — радісно відповів гість.

Даґні зауважила також, що руки вони потиснули з секундним запізненням, а тривав цей потиск на секунду довше, наче потиск рук чоловіків, які не мали певності, що їхня попередня зустріч не була останньою.

Ґолт обернувся до неї.

— Ви знайомі? — запитав він, звертаючись до обох.

— Не зовсім, — сказав гість.

— Міс Таґґарт, дозвольте мені представити вам Раґнара Даннескольда.

Вона зрозуміла, яким був вираз її обличчя, коли почула голос Даннескольда, що долинав наче звідкись звіддаля.

— Не слід мене боятися, міс Таґґарт. Ні для кого з Ущелини Ґолта я не становлю загрози.

Усе, на що вона була здатна, — це похитати головою, перш як знову змогла говорити:

— Це не через те, що ви з ними всіма робите… А через те, що вони з вами роблять…

Його сміх негайно вивів її з заціпеніння.

— Обережно, міс Таґґарт. Коли ви вже починаєте так почуватися, то недовго вам залишатися штрейкбрехером.

І додав:

— Але вам слід перебирати від людей із Ущелини Ґолта правильні речі, а не помилки: вони дванадцять років за мене хвилюються — безпідставно.

Він поглянув на Ґолта.

— Коли ти повернувся? — запитав Ґолт.

— Вчора пізно ввечері.

— Сідай. Поснідаєш з нами.

— Але де ж Франциско? Чому він досі не повернувся?

— Не знаю, — відповів Ґолт, насупившись. — Я щойно запитував в аеропорту. Від нього не було жодної звістки.

Коли Даґні