Вікторія Беше - Як я стала велетнем , Вікторія Беше

10 березня 2015

       У вівторок усе було звично: ранковий шурхіт шкільних підручників, запах вівсянки з їдальні, жарти Захара за спиною (після втручання Артура він більше не наважувався до нас підходити), мовчазне ігнорування Ольги та похмурий погляд директора.

«Сподіваюся, він не ображає Ольгу вдома...» — подумала я, зустрівшись поглядом з Наєю. Її погляд ніби відповідав: «Ні, не ображає. Не знаю як, але мама вплинула на нього».

«Ти в цьому впевнена?» — запитала я очима.

— Так, упевнена, — відповіла Ная, до чогось прислухаючись. Я також прислухалася — і почула: дитячий плач. Тонкий, майже нечутний — наче хтось намагався не привертати уваги. Це змусило моє серце забитися швидше. Я озирнулася і побачила за кутом, біля автомата з водою, молодшокласників. Один тримав іншу дитину за рюкзак, а ще двоє стояли поруч і сміялися. Хлопчик, якого дражнили, був невисокий, з кудлатим русявим волоссям і великими очима, повними сліз.

— Ви що робите?! — гукнули ми з Наєю, наближаючись до них.

Ті, що сміялися, одразу розбіглися. Залишився лише той, що тримав рюкзак.

— Та ми просто жартували! — озвався він, знизуючи плечима.

Можливо, він і злякався мене, але не подав вигляду.

— А як ти думаєш, йому було весело? — спитала Ная, показавши на хлопчика, який витирав сльози кулачком. — І відпусти його нарешті!

Малий нападник мовчки, але слухняно відпустив рюкзак. Я глибоко вдихнула, а Ная важко зітхнула й потерла скроню — ніби у неї розболілася голова.

— Послухай, — звернулась я до нього, — іноді ми щось робимо, не розуміючи, як це боляче іншому... Тобі сподобалося б, якби хтось знущався з тебе?

— Ні, — ледь чутно прошепотів хлопчик.

— Ось бачиш. Нікому це не сподобається... Тож віднині, роблячи крок, думай: «А якщо це буде зі мною?» Добре? Не бійся бути хорошим. І почати ти можеш зараз.

Я присіла перед хлопчиком, який ще плакав, і тихо запитала:

— Як тебе звати?

— Андрійко, — прошепотів він.

— Андрійку, тебе більше ніхто не образить. Обіцяю, добре?

Він кивнув. А я вперше в житті відчула, що справді... велетень. Не тому, що я вища. А тому, що сильна. Не кулаками, не словами — вибором.

«Це і є бути велетнем, мамо, правда ж?»

«Правда,» — почула я голос мами, і в серці якось по-дивному ойкнуло.

— Що скажеш, Лейло? — спитала мене Ная, коли хлопці вже пішли до класу. — Ти думаєш про те ж, що і я?

— Гадаю, що так.

       Наступного дня ми прийшли до пані Оксани — заступниці директора — з ідеєю.

— Лейло, Христино, Нає... Що ви тут робите? — здивувалася вона.

— Ми хочемо організувати «Тиждень радості», — сказала Христина, усміхаючись. — Щоб у школі було більше підтримки, менше страху.

«І щоб ніхто більше не плакав біля автомата з водою», — додала я подумки.

Пані Оксана уважно нас вислухала. Її суворе обличчя стало м’якшим.

— «Тиждень радості».... І що ви маєте на увазі?

Я відчула, як у грудях загоряється теплий вогник.

— Наприклад, кожного дня — своя добра тема. У понеділок — «День компліментів», у вівторок — «Допомога іншому», середа — «Обійми без слів», четвер — «День книги». Нехай кожен поділиться доброю книжкою, яку прочитав...

— А в п’ятницю, — додала Ная, — «Лист чемності». А ще — дошка хорошого настрою. Ми можемо повісити її в холі, і кожен учень зможе прикріпити туди стікер із тим, що підіймає йому настрій.

Христина підхопила:

— А в обідню перерву ми могли б запускати радіо-повідомлення — короткі історії про дружбу або добрі вчинки. Ми вже назбирали кілька таких.

Пані Оксана злегка усміхнулась:

— Ви мене здивували, дівчата. У вас справжній талант до добрих справ. Я підтримую. Але організація буде на вас — узгодження з учителями, розпорядок, контроль. Зможете?

— Зможемо! — відповіли ми втрьох хором.

       Так почався наш Тиждень радості.

У понеділок шкільний коридор засяяв компліментами:

— У тебе гарна зачіска!

— Ти дуже уважний на уроках!

— Твої очі — як весна!

— О-о-о! У тебе класні кросівки!

У вівторок усі допомагали іншим, незалежно від віку й статусу. Достатньо було запитати:

— Тобі потрібна допомога?

— Так, дякую. Це дуже мило з твого боку.

У середу обіймали навіть тих, хто завжди сидів сам у кутку. А в четвер ми ділилися книгами, які змінили наше життя.

В останній день тижня, у п’ятницю, настав «Лист чемності». Ми всі сіли в класах і писали листи; я написала п’ять листів, а таткові все сказала на словах.

Усі учні писали листа тому, кому хотіли подякувати або в кого просили пробачення. І в класах раптом з’явилося більше усмішок, ніж за останній місяць.

       Я більше не боялася бути помітною. Я хотіла, щоб мене бачили, щоб бачили кожного, бо кожен заслуговує на тепло. Кожен може стати велетнем — для когось меншого і для себе.