Вікторія Беше - Як я стала велетнем , Вікторія Беше

09 березня 2015

Мені ще було боляче, але, йдучи до школи, я вирішила: з сьогоднішнього дня починаю нове життя. А нове життя приготувало для мене два відкриття і один сюрприз. Перше відкриття: я більше не злюся на Христину з Наєю — я погодилася з тим, що у них були свої причини мовчання, і вони були по-своєму праві. Друге відкриття: людській підлості немає кінця й краю. Коли ми обідали в їдальні, я помітила, як на нас усі дивно дивляться — включно з кухарями.

— Що відбувається? — запитала Христина, нахилившись над столом.

— Не знаю, але впевнена, що незабаром дізнаємось, — я посміхнулася, поправивши волосся подруги, щоб воно не потрапило до тарілки з супом. Якось у дитинстві я пила суп із волоссям і скажу: на смак воно так собі... Так, у Туреччині ми не їмо суп, а п’ємо. Чому так? Не знаю. Але у нас і сигарету — “içmek”, і напої — “içmek”, і суп — “içmek”. Думала, що звикну й почну говорити “їсти”, але ні — турецька звичка міцно оселилася в мені. Це ж не означає, що я більше туркеня, ніж українка, правда ж?

— Мені чомусь не по собі... — почула я стривожений голос Анастасії. — Чи може це через... маму й Олександра Івановича?

Тільки тоді я зрозуміла, що нічого не написала про тата, окрім того, що в серці у нього велика прірва, він працює програмістом і за все життя в Туреччині не вивчив жодного турецького слова, окрім: Merhaba, nasılsın, evet, hayır. Тато не злюбив турецьку? А мені вона дуже подобається — така ж співуча, як і українська... Отже, Олександр Іванович: середнього зросту, світле волосся, голубі очі, сорок перший розмір ноги, за першим фахом — історик.

«Тато історик, Інна Іванівна історик... Чи можливо, що вони...» — не встигла я закінчити думку, бо до нас підійшов Захар, нахабно сівши за наш стіл.

— О-о-о, хто тут у нас?! Турецька принцеса, шпигун керівниці і їх... помічниця!

— Чому це я — помічниця? — запитала Христина, вперше зустрівшись із ним поглядом. Вона звикла до образ, цькування, але було видно, що це порівняння її справді зачепило. — Ти... ти не повинен так говорити, Захаре!

— Що це у нас, помічниця вміє говорити?!

— Досить! — в один голос закричали ми з Наєю.

— Вам би записатися до хору, дівчатка! Чи, може, краще до гуртка танців? Гурток «Історія танцю». Керівники — Інна Іванівна — мама шпигунки, і... тато Лейли. Кажуть, на першому уроці вивчають вальс як засіб міжособистісної комунікації.

— Захаре... — простогнала я.

— Та я серйозно! — не зупинявся він. — А може, краще до гуртка «Перший поцілунок»? Хоча, схоже на те, що це не був перший поцілунок...

Я пирснула, а Христина ледь не вдавилася чаєм.

— Захаре, не говори того, про що пошкодуєш! — розізлилася я так сильно, що вперше відчула себе онукою дідуся, який завжди злився — з привидом і без приводу.

— Інакше матимеш справу зі мною, — сказав зі смішинкою в голосі Артур, поклавши руку на плече Захара.

«Артур? Що він тут робить?» — подумала я, зовсім не очікуючи побачити його поряд із собою.

А відповідь була простою: він не міг дозволити, щоб хтось ображав дівчину, яка йому подобалася.

— Лейло, я все знаю. Не переймайся за вчорашнє, — сказав він, сідаючи поруч. — Захаре, тобі є що сказати?

— Я... у мене є справа... я згадав, що забув підручник з математики, а ви знаєте, який у нас математик суворий!

Захар швидко зник, а я відчула гордість за те, що в нашій компанії поповнення — розум, сміливість, відданість і тепер ще й добряча сила!

Як я вже сказала, у той день на мене чекав сюрприз — святкування дня народження. Я не святкувала його кілька років — через хворобу і смерть мами. Тому, побачивши торт зі свічками вдома на кухні, розгубилася — не знала, що робити.

— Загадай бажання, — тихо мовив мені Артур на вухо. І я загадала.

Я заплющила очі й задула свічки, загадавши, щоб усі близькі мені люди були живі й здорові.

— Ти зовсім близько до того, щоб стати велетнем! — почула я мамин голос, але коли відкрила очі — її з нами не було. На секунду я забула, що вона пішла від нас...

«Мамо, ти моє світло, мій ангел-охоронець. Дякую тобі, що ти зі мною!» — подумала я, обіймаючи татка.