Богдан Мостіпан - Молот Чудовиськ: Кіготь Темряви, Богдан Мостіпан

Тоді вітчиму Фоллара нічого не залишалося, як прийняти новонароджену дитину, однак він уже ніколи не зміг би її полюбити як свою. І матері Фоллара зраду він пробачити так і не зумів, навіть через багато років.

Можна сказати, він позбувся всього. Війна зламала його, а повернувшись — він отримав чужу дитину і зраду жінки, яку любив найбільше на світі.

Відтоді все й змінилося. Мілдред влаштувався працювати вантажником у порт. Якусь частину зароблених грошей він спускав на випивку, іншу — приносив у сім’ю. Жили вони бідно й ледве зводили кінці з кінцями.

Зрештою, через деякий час у Мілдреда остаточно затьмарився розум від горілки. Через це щодня він зганяв усю затаєну в собі злість на дружину, а також на самого Фоллара.
 

Вітчим Фоллара став повільно до нього підходити.

— Видно, мало я тебе бив, виродку... — вилаявся Мілдред. — Не зумів-таки вбити в твою тупу голову, що до чого... Яке, чорт забирай, брудне, паршиве створіння! Ти смієш грубіянити своєму батькові?!

— Ти мені не батько, — упевнено сказав Фоллар. — Я ненавиджу тебе... І ненавидів усе своє життя... Краще б... Краще б ти здох на тій війні, і тебе б ніколи з нами не було! — емоційно вигукнув Фоллар.

— Ах ти, падлюка дрібна, — розлютився Мілдред. — Заб’ю! Голими руками до крові заб’ю, чуєш?! Паршивий ти виродок!

— Ти більше не заподієш зла моїй мамі, — мужньо й упевнено промовив Фоллар. — Мене ти можеш бити скільки завгодно, хоч до крові. Нехай на мені навіть живого місця не залишиться, але я більше не дозволю тобі ображати мою маму!

У цей час сама мати Фоллара — Йозефіна — стояла поруч і досі не втручалася в те, що відбувається, бо дуже боялася. Проте все ж таки наважилася вставити своє слово:

— Прошу... Не треба, припиніть негайно!

— Тихіше, жінко... — грубим тоном промовив вітчим. — Зараз буде виховний процес... Я тебе навчу, як поважати старших, тварюка дрібна...

Мілдред почав повільно підходити до Фоллара. Той був дуже наляканий — усе-таки все своє свідоме життя він терпів побиття й приниження від свого вітчима. Але тепер у ньому нарешті щось прокинулося, і він був готовий дати йому відсіч, незважаючи ні на що.

Він став у бойову стійку, підняв руки на ширину плечей, стиснув кулаки, приготувався відбивати удари свого вітчима. Той налетів на нього з усієї сили і вдарив одним потужним ударом правої руки. Проте Фоллар заблокував удар. У той самий момент його рішучість і впевненість у власних силах були як ніколи непохитні.

Він різко контратакував — ударив Мілдреда в ніс, і той відлетів, ударившись головою об край столу.

— Ах ти, гнида! — розлючено крикнув вітчим. — Як ти посмів ударити мене, свого батька, жалюгідну подобу людини?!

— Я тебе не боюся... — сказав Фоллар. — Йди... Йди геть і ніколи не смій більше повертатися сюди! Тобі тут не раді!

— Я вб’ю тебе, виродку! — продовжував стояти на своєму Мілдред.

Зібравшись із силами, він встав із дерев’яної підлоги і приготувався знову атакувати. Мати Фоллара, що стояла поруч, закрила руками обличчя. Вона була розгублена й дуже налякана.

— Хлопчики, не треба, прошу вас! — кричала Йозефіна. — Ви ж один одного повбиваєте! Прошу, зупиніться, зупиніться зараз же!

Однак ні Мілдред, ні Фоллар не прислухалися до її слів.

Вітчим знову кинувся в атаку. Замахнувся лівою рукою, але Фоллар ухилився. Потім Мілдред завдав низку ударів, один з яких пройшовся Фоллару по нирках. Той скривився від болю. Скориставшись моментом, розгніваний батько завдав ще кілька ударів — по грудях, по животу — і завершив серію потужним ударом у ніс. У Фоллара пішла кров.

Однак це його не зупинило. Навпаки — адреналін надав сил. Він швидко підвівся, будучи в гніві, й з усієї сили накинувся на вітчима. Поваливши його на підлогу, Фоллар став душити його руками. Мілдред усіляко намагався вирватися, кричав, ображав пасинка, але той не зупинявся.

— Відпусти мене, жалюгідне кодло! — кричав вітчим, намагаючись вирватися.

Фоллар, перебуваючи в сліпій люті, наносив удари кулаками по обличчю — один за одним. Потім схопив шию вітчима й почав стискати настільки сильно, що той не міг дихати. Обличчя Мілдреда починало синіти. Він судомно стукав руками по підлозі, намагаючись сигналізувати, щоб Фоллар зупинився.

Світ навколо Фоллара ніби завмер. Усе затихло. Він не реагував — ні на посиніле обличчя вітчима, ні на те, як той брикався на підлозі, ні на крики матері, яка у паніці вигукувала:

— Припини! Ти його зараз задушиш!!!

Йозефіна намагалася перешкодити синові, але Фоллар збожеволів. У той момент він уже не думав ні про що — лише про те, щоб позбутися джерела страждань.

Зрештою життєві сили залишили Мілдреда. Його обличчя поблідло. Він востаннє стукнув рукою по підлозі... Але Фоллар не зупинився.

Згодом він затих. Пульс і дихання припинилися. Рука повільно впала на підлогу. Жодних ознак життя більше не було.

Фоллар ще якийсь час сидів над ним, міцно стискаючи горло. Нарешті він опритомнів, моргнув кілька разів, усвідомив, що перед ним — бездиханне тіло його вже покійного вітчима. Він різко підвівся й жахнувся.

Його мати стояла поруч. Завмерла в жаху, впала на коліна, мовчки подивилася на Фоллара. З її очей швидко потекли сльози. У погляді — безнадія, страх і жах.

Потім вона втупилася на бліде обличчя Мілдреда. Мовчала.

Фоллар намагався оговтатися. Із його очей текли сльози. Як і мати, він мовчки дивився на тіло. Він був у жаху, у страху... Але в глибині душі знав: він зробив правильно — убезпечив себе і матір.

***

У цей самий час наші доблесні мисливці продовжували боротися з небезпечним духом — лихом. І хоча воно було воістину сильним, їм вдавалося триматися молодцем... поки що.

Тіло Фоллара стояло нерухомо в центрі печери і занурилося в транс внаслідок впливу на нього магії лиха. Його свідомість зараз була десь дуже далеко, і дістатися до неї було практично неможливо. Єдиними двома способами пробудити його було — змусити його скуштувати часник або ж кинути в лиха бомбу, що розсіює імлу. А це завдання стояло набагато важче, бо лихо було дуже спритним духом.