Богдан Мостіпан - Молот Чудовиськ: Кіготь Темряви, Богдан Мостіпан

Раптом Фоллару стало недобре. Його огорнула темна магія лиха, він застиг на одному місці. Повз його очі промайнуло все його життя в одну мить. І раптом перед собою він побачив звичну йому раніше картину. Проте ці події його життя були сховані в найпотаємніших потаємних куточках його душі, які він геть хотів забути.

Він опинився в Голлдвейні. На дворі стояла похмура погода, йшов проливний дощ. Він опинився в хатині, де прожив усе своє нещасне дитинство разом зі своїми батьками — рідною матір’ю і своїм вітчимом, який ніколи не любив Фоллара і не бачив у ньому свого сина, якого він би міг полюбити.

Сам Мілдред, так його звали, всіляко знущався над своїм пасинком і його матір’ю, як тільки міг. Він був портовим вантажником і приходив щодня втомлений після роботи. Перед цим він завжди заглядав до місцевої корчми й випивав там...

Нерідко, приходячи додому п’яним, він зганяв усю свою злість на матері Фоллара, а також на своєму названому синові. Той намагався хоч якось захищати її, однак користі від цього було мало — він був іще зовсім малий і не міг постояти за себе й за матір.

Перебуваючи в хатині, Фоллар, як і давним-давно, знову побачив перед собою свою маму, а також батька — всього запухлого й п’яного, який знову висловлював своє невдоволення в грубій формі матері Фоллара.

Фоллар озирнувся й подивився на свої руки — вони були молоді, навіть занадто. Він виявився молодиком, яким був понад десять років тому — йому тоді було всього шістнадцять. Навколишнє оточення до жаху нагадувало той нещасливий день, який Фоллар хотів би геть стерти зі своєї пам’яті назавжди.

Важке дитинство і часті зриви батька пройшли через усе дитинство Фоллара й розтягнулися на довгі роки, коли Фоллар уже став досить дорослим. Вітчим бив матір, а коли Фоллар за неї заступався — бив і його, найчастіше руками, до крові, доти, доки бідолашний Фоллар не починав від сильного болю дригатися та стогнати на підлозі. Тоді батько зазвичай припиняв побої й ішов спати до сусідньої кімнати. А наступного дня все повторювалося заново.

Бували й перерви, коли все було тихо, але здебільшого — тоді, коли Мілдред був не таким п’яним і не напивався до втрати свідомості. А це було рідко.

Він щодня приходив додому, лаяв свою дружину з будь-якого приводу, висловлювався на її адресу лайливими словами, і та мовчки з ним у всьому погоджувалася. На її обличчі практично завжди було видно синці від постійних побоїв.

Фоллар не міг це терпіти й постійно за матір заступався, але закінчувалося це завжди одним і тим самим — сильними побиттями. Батько Фоллара, якщо його так можна було назвати, до того часто лупасив свого сина, що Фоллар до цього навіть звик. Не дарма кажуть, що людина звикає до всього — так чи інакше, все це нагадувало суцільне пекло, якому не було кінця і краю.

Але одного разу батько Фоллара зайшов занадто далеко. Саме цей день закарбувався в пам’яті Фоллара на все життя. І саме цей фрагмент зі свого життя він так старанно намагався забути. Але... на жаль, лихо намагалося натиснути на найболючіше — і, на жаль, воно майстерно з цим справлялося...

Була тоді кепська погода, йшла злива. Батько, п’яний і незадоволений усім довкола, ступив через поріг будинку родича Фоллара. Протяг, який долинав з вулиці, гучно зачинив за ним двері.

Фоллар стояв по центру кімнати, наприкінці якої розташовувалася кухня, поєднана одночасно з вітальнею. Там же стояла мати Фоллара і готувала вечерю до приходу батька сімейства.

Прийомний батько, пройшовши трохи далі, презирливо глянув на Фоллара, а потім пройшов на кухню, де знаходився невеликий стіл, розрахований на трьох осіб. Він висунув стілець, а потім сів за нього.

Якийсь час він спокійно вечеряв і нікого не чіпав, а Фоллар і його мати, своєю чергою, намагалися зайвий раз не чіпати батька, боячись його розлютити. Але, на жаль, у нього, як і завжди, не було настрою.

— Ти... Суцільне розчарування... — п’яно пихкав названий батько Фоллара, звертаючись до свого пасинка. — Усе життя ти був нікчемним виродком... Та навіть із пелюшок... Мати твою... Коли я тебе вперше побачив — подумав, що ти помер, до того ти синій був... Та, як не дивно, ти вижив! І що тепер? Мені доводиться щодня нести на собі тягар твого жалюгідного існування... Вже краще б я тебе пуповиною в день твого народження придушив! Жалюгідне ти створіння... Усе життя ти мене ганьбиш... Ходяче нагадування про те, що твоя мати була довбаною шльондрою!

— Не смій так говорити про мою матір... Виродок! — не стримався Фоллар, зігнавши на своєму прийомному батькові всю ненависть, яка таїлася всередині.

— Чого... — сказав вітчим.

Він повільно підвівся зі стільця, грізно глянув на Фоллара. Його очі палали ненавистю до свого пасинка — він зневажав його за саме його існування, просто за те, що той народився й спаплюжив його честь.

Важко повірити, але не завжди він був таким. Колись він був люблячим чоловіком своєї дружини, але одного разу його забрали на війну. Будучи там, на полях битв, йому доводилося бачити незліченну кількість трупів і людську жорстокість у всій її красі — розпорені животи, випущені кишки з тіл мертвих солдатів. Йому й самому не раз доводилося вбивати.

На останньому етапі війни, коли гріссейській армії вдалося пробитися до Елтрії, вони проходили через ворожі міста й нерідко від ненависті та злості впадали в найгірші людські інстинкти — ґвалтували невинних жінок, різали всіх чоловіків, яких тільки бачили. Настільки сильною була їхня ненависть до елтрійців.

Побачивши все це, Мілдред серйозно зламався, і повернувшись з війни, він став зовсім іншою людиною.

Однак, повернувшись додому, він застав дружину вагітною на останньому місяці. Прийомний батько Фоллара одразу зрозумів, що дитина не від нього. Відтоді все й почалося. Мілдред так і не зумів пробачити зраду своєї дружини. Він хотів знайти істинного батька Фоллара, щоб помститися, однак той безслідно зник з міста.