Верона Дарк - Кохання з ароматом кави , Верона Дарк

Місяці проходили, і з кожним з них Ясмін відчувала, як її душа занурюється в темряву. Спочатку здавалося, що новий етап життя принесе хоча б маленьку надію на зміни, але з кожним днем відчуття безвиході ставало сильнішим.

Керем залишався відстороненим, беземоційним. Вони не розмовляли про їхнє життя разом, не обговорювали спільне майбутнє. Як тільки їхня шлюбна ніч завершилася, все стало таким же холодним і безжиттєвим, як і їхні стосунки. Вони спали в різних кімнатах, ніколи не торкаючись один одного, а їхнє спільне життя зводилося лише до формальностей — спільних вечерь, де ніхто не говорив про важливі речі.

Ясмін тримала все це в собі, боячись, що її біль стане очевидним для батьків або для тих, хто їх оточує. Лише подруга Зайнаб була єдиною, кому вона могла довірити свої думки та емоції.

Одного вечора Ясмін зустрілася з нею у старому кафе, де вони часто проводили час до її весілля. Це місце було для них справжнім притулком, де можна було втекти від реальності і хоча б на деякий час забути про те, що сталося.

— Я не знаю, скільки ще зможу витримати, Зайнаб, — сказала Ясмін, її голос був низьким і повним розпачу. — Керем навіть не торкається мене. Ми спимо в різних кімнатах, ніби чужі люди, і він ніколи не питає, як я почуваюся. Все стало настільки холодним.

Зайнаб дивилася на неї з болем в очах. Її серце розривалося від того, як її подруга страждала, але вона не знала, як допомогти. Вона не могла вірити, що Керем, такий привабливий і гідний чоловік, міг так холодно ставитися до Ясмін. Але знала, що, ймовірно, все було не так просто, як здавалося на перший погляд.

— Боже, Ясмін, — промовила Зайнаб, її голос був переповнений співчуттям. — Це просто нестерпно! Ти не заслужила такого ставлення. Чому він так з тобою поводиться? Це не шлюб, це лише формальність.

Ясмін важко зітхнула, її погляд був порожнім, як ніби вона намагалася знайти хоч якийсь сенс у своїй ситуації.

— Я не знаю, — відповіла вона. — Я просто не розумію. Все здається таким фальшивим, такими порожніми словами. Він не хоче мене. І я не хочу його. Але ми зобов’язані один одному, чи не так? Це наша реальність зараз, і я просто змушена з цим жити.

Зайнаб подивилася на свою подругу з болем в очах. Вона сильно переживала за Ясмін, але не могла нічого зробити, адже сама була безсила перед цією ситуацією.

— Це не життя, Ясмін. Це просто тягар, який ти носиш, і він не має права на існування. Ти заслуговуєш на більше — на щастя, на любов, на справжнє життя. Ти не повинна залишатися в цьому болі через обіцянки і зобов'язання.

Ясмін подивилася на свою подругу, її очі наповнилися сльозами.

— Я не знаю, що робити, Зайнаб. Я відчуваю себе такою слабкою. Я нічого не можу змінити. Я відчуваю, що потрапила в пастку. Кожен день я прокидаюся і думаю про це, а коли приходить ніч, я просто лягаю в ліжко і намагаюся не думати про все.

Зайнаб взяла її за руку, підтримуючи, мовчки пропускаючи свої слова через серце.

— Ти не слабка, Ясмін. Ти сильна, тому що продовжуєш боротися навіть тоді, коли здається, що все втрачено. Я тут, і я допоможу тобі, чим зможу. Ти не одна в цьому світі.

Ясмін не змогла стримати сльози. Вона знала, що її подруга підтримує її, але цього було мало, щоб змінити її реальність. Вона не знала, скільки ще зможе терпіти, і як їй далі жити в такій ситуації. І хоча вона розуміла, що Зайнаб не може дати їй відповіді, хоч на мить відчувала, що не зовсім самотня в своєму горі.