П'єр Адо - Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи

перевищують людські можливості, бо неприступні дослідженню. З іншого боку, ці речі не мають для людини жодної ваги, адже єдина справді цікава для неї річ — моральна й політична поведінка у житті. Як казатимуть, керуючись різними мотивами, Сенека, Руссо та Ніцше: якщо природа приховала певні речі, то вона мала всі підстави їх приховати[275]. Якщо для таких філософів, як Сократ, стоїк Аристон із Хіосу та академік Аркесілай дослідження природи неможливе, то це означає, що для них, на відміну від представників інших філософських шкіл, «фізичної» частини філософії не існує, а фізика є винятково дослідженням природи (phusis).

Можна також обрати іншу настанову, відповідно до якої людина здатна розкрити таємниці природи. З цього погляду фізика становить частину філософії, метою якої є розкриття того, що природа хоче від нас приховати. Ця концепція філософської фізики явно постає вже у Антіоха Аскалонського (кінець II — початок І ст. до Р.Х.), доктрину якого Ціцерон переповідає у своїх «Академічних книгах»[276]. Згідно з Антіохом, предметом фізики є «природа та таємні речі».

Отже для античних філософів та учених існують різні моделі дослідження. Вибір поміж цими моделями відбувається на основі уявлень дослідника про зв’язок між природою та людиною, тобто між природою та людською діяльністю. Вибір також визначається способом, у який дослідник розуміє ідею «таємниць природи».

Якщо людина сприймає природу як супротивника, ворожого й заздрісного, що чинить їй спротив та приховує від неї свої таємниці, матиме місце протиставлення природи та людського мистецтва, заснованого на людських розумі та волі. За допомогою техніки людина намагатиметься утвердити свою владу над природою, своє панування над нею та свої права на неї.

Натомість, якщо людина вважає себе частиною природи, адже мистецтво, в якийсь іманентний спосіб, вже присутнє у природі, то за такої настанови для протиставлення природи та мистецтва вже не залишиться місця. Людське мистецтво, насамперед у своєму естетичному вимірі, буде чимось на кшталт продовження природи, а зв’язок між природою та людиною втратить характер панування. Прихованість природи сприйматиметься тоді не як спротив, який потрібно подолати, а як таємниця, в яку людина потроху може бути посвячена.

2. Процедура судочинства

Якщо приймають ідею ворожого протистояння людини та природи, то модель розкриття таємниць природи матиме, так би мовити, характер судового розслідування. Коли слідчий має справу з підозрюваним, який щось приховує, він повинен змусити його заговорити. В античності, так само, як і в сучасному світі, що пишається своїм прогресом, для цього існує певна процедура, передбачена законом чи, щонайменше, звичаєм або державним інтересом: тортури. Саме про цю модель судочинства розмірковував, починаючи з кінця V ст. до нашої ери, автор гіппократівського трактату «Про мистецтво», коли стверджував, що потрібно вчинити насильство над природою, щоб вона відкрила те, що приховує від нас:

Коли природа відмовляється добровільно надати [клінічні] симптоми, мистецтво знайшло засоби примусу, завдяки яким природа, присилувана, але без завдання їй жодної шкоди, дає їм з’явитися; потім, звільнена, вона відкриває, що потрібно робити тому, хто володіє цим мистецтвом[277].

Отже, потрібно присилувати її, проте «без завдання жодної шкоди», адже перший обов’язок лікаря — не нашкодити. Про Френсіса Бекона, засновника модерної експериментальної науки, кажуть, що він «описав природні процеси в юридичних категоріях, так, ніби йдеться про цивільну чи кримінальну справу»[278]. Справді, накреслюючи програму експериментальної модерної науки, Френсіс Бекон використовує словник насильства, примусу і, навіть, тортур:

Таємниці природи справді швидше розкриваються в тортурах експериментів, аніж при спостереженні за природним плином речей[279].

Водночас, як свідчить гіппократівський текст, ця модель судового розслідування, а також концепція ролі розуму, яку вона передбачає, вже існувала за тисячоліття до Бекона. Модель судового розслідування насправді передбачає зрештою стримуючу владу людського розуму щодо природи, що для християн, між іншим, підтверджене божественним одкровенням, адже Бог у книзі Буття, після створення Адама і Єви, висловлювався наступним чином:

Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі; пануйте над рибою морською, над птаством небесним і над усяким звірем, що рухається по землі[280].

Ось чому Френсіс Бекон проголошуватиме на початку XVII ст.: «Дозволимо людському роду поновити свої права на природу, що ними його наділила милість божа»[281]. Саме влада розуму вповноважує людину діяти у спосіб судочинства та допитувати природу всіма можливими засобами, якщо вона, так чи інакше, відмовляється говорити.

Ту саму метафору судочинства віднаходимо наприкінці XVIII ст. у Канта, у передмові до другого видання «Критики чистого розуму». На думку Канта, фізика почала відчутно прогресувати тоді, коли разом із Френсісом Беконом, Галілеєм, Торічеллі та Шталем зрозуміла, що повинна «змушувати природу відповідати на його запитання». Розум має поводитися стосовно природи

не як школяр, який повторює все, що підказує йому вчитель, а як суддя, який змушує свідка відповідати на поставлені йому запитання[282].

Відома формула Кювьє використовує ту саму метафору:

Спостерігач слухає природу, експериментатор допитує та розкриває її[283].

І навіть коли Бекон каже «Природі наказують, лише підкоряючись їй»[284] та ніби то запрошує вченого, у такий спосіб, підкоритися природі, не можна не погодитися з Еудженіо Ґареном, який нагадуючи комедії Плавта стверджує, що згідно з Беконом «людина є лукавим слугою, який вивчає звички свого господаря, щоб робити з ним те, що забажає»[285].

Тут насильство перетворюється на хитрість. Грецьке слово, яке позначає хитрість — це méchané. Механіка у греків з’являється передусім як техніка, яка полягає у хитруванні з природою, зокрема для здійснення рухів, на перший погляд несумісних із природою, для примусу робити те, чого вона не може робити сама, за допомогою штучно створених інструментів, «машин» (терези, корба, плече, шайба, клин, гвинт, шестерня), які можуть, наприклад, слугувати для створення бойових машин або автоматів.

Третьою формою насильства над природою, після експериментування та механіки, є магія. Магія, як і механіка, має на меті продукування у природі рухів, які видаються неприродними, вона також, щонайменше у своїй античній формі, постає як техніка дії на невидимі сили, богів чи демонів, які керують феноменами природи.