Тая Смоленська, Аріна Вільде - Татусь під ялинку, Тая Смоленська, Аріна Вільде

Від цього і прокидаюся.

За вікном ще темно. Не знаю скільки часу, телефон залишився в передпокої. Я повертаюся на бік, намагаюся знайти в ліжку Катю, але її немає. Дивно. Пішла у свою кімнату?

Немов передчуваючи щось погане, піднімаюся з ліжка і йду на її пошуки. Але в дитячій тільки няня, яка міцно спить на диванчику. Каті ніде немає. Я йду у ванну кімнату, на кухню, перевіряю шафи, кличу доньку, але вона не відгукується. А потім застигаю поруч із холодильником. Зовсім низько, просто там де морозильна камера, магнітом прикріплений аркуш. На ньому кольоровим олівцем із помилками і кривими друкованими літерами написано: "Пішла шукати тата".

Боже мій!

Кидаюся до вхідних дверей і виявляю, що вони не до кінця зачинені. Верхнього одягу доньки немає. Черевичок теж. Я просто в піжамі біжу до ліфта. Спускаюся вниз і кидаюся до сплячої консьєржки.

- Дівчинка. Зовсім маленька, ось такого зросту, не виходила на вулицю? - запитую захекавшись у неї.

- Я... можемо по камерах подивитися, я трохи заснула, - виправдовується вона.

- Добре, подивіться по камерах, я на вулиці пошукаю.

Я виходжу у двір. Майже не відчуваю холоду, попри те, що на вулиці мороз. Кличу доньку. Зриваю голос. Але ніхто не відгукується.

Потрібно дзвонити в поліцію. Так. Вони знайдуть її. Маленька дівчинка не могла далеко піти.

Повертаюся в будинок, консьєржка рапортує, що Катя вийшла з дому близько години тому. Я не відчуваю як солоні сльози котяться по щоках. З усіх ніг мчу назад. Чортова поліція їде довго. Я одягаюся і йду на пошуки сама.

Розпач і шалений страх пробирається в кожну частинку мого тіла. Господи, нехай із нею все буде добре. Я не можу втратити її. Як я житиму з цим?

Це все Матвій винен. Навіщо він увірвався в наше життя? Навіщо зізнався в тому, що батько Каті? Навіщо наговорив те все?

Я з силою стискаю в руках телефон. Не витримую. Просто посеред ночі набираю його. І плювати що на годиннику лише третя ночі.

- Яно? Ти з глузду з'їхала? Бачила котра година? - сонно вимовляє він. Поки моя донька невідомо де, він спокійно спить у теплому ліжку.

- Якщо з нею щось трапиться, я не пробачу тобі, чуєш? - схлипую я. - Не пробачу, - мій голос зривається. Я ридаю, уже не стримуючи себе.

- Яно? Що сталося? Щось із Катею? - стривожено запитує він.

- Вона зникла, Матвію. Уночі, поки всі спали, одягнулася і пішла. Написала, що пішла тата шукати. Матвію, я не переживу... не переживу...

- Яно, я зараз приїду. Ти подзвонила в поліцію?

- Так.

- Добре, тримай мене в курсі. Я їду. Ми знайдемо її. Обов'язково знайдемо. Вона, напевно, десь на лавочці або на дитячому майданчику. Все буде добре.

- Так, - ковтаю сльози, опускаючи вздовж тіла руку, в якій затиснутий телефон. Напевно, я зателефонувала Матвію саме для цього. Щоб почути що все буде добре. Просто зобов'язано бути.