Тая Смоленська, Аріна Вільде - Татусь під ялинку, Тая Смоленська, Аріна Вільде

Він натискає на кнопку виклику ліфта. Піднімемося на мій поверх у дивній напруженій тиші. Він постійно дивиться на мене, а я не розумію що відбувається. Швидше за все розкусив мене. Знає навіщо я до нього влаштувалася. Інших варіантів немає.

- Як із Мілою? - запитую я, щоб хоч якось розрядити обстановку.

- Усе добре, вона у мене тямуща, але боюся, втретє не повірить, що між нами нічого немає, - якось невесело усміхається він, поки я відчиняю двері.

- То що ти хотів? - запитую, щойно опиняємося у вітальні. Знімаю з себе верхній одяг і повертаюся обличчям до чоловіка.

Він зволікає. Трошки кривиться. Дивиться на мене винувато.

- Ну, що? Не тягни? Мені варто боятися тебе? - його нервовий настрій передається і мені. Мені раптом стає незатишно. Я одна у квартирі з маленькою дитиною. Няня не береться до уваги. Вона зараз спить із Катею і вона теж жінка. А Матвій чоловік. Сильний такий чоловік.

- Від кого ти народила доньку? - серйозно запитує він.

- Що? А це тут до чого?

- Розумієш, - знову зволікає він, - років шість тому я зустрів у клубі дівчину, вона була трохи напідпитку, вирішив зробити діло і відвезти її додому, щоб вона не знайшла пригод на свою п'яту точку, - він каже, а в мене все перед очима пливе. У скронях стукає. Я поки що не до кінця розумію, до чого він хилить, але історія здається мені дуже знайомою. - Вона була такою смішною, кучерявою, і до біса привабливою. Тому я не зміг утриматися, коли вона попросила провести зі мною ніч. Казала, що батько віддає її заміж за поганого хлопця.

- Мовчи, - різко вимовляю я, роблячи кілька кроків назад, виставляю руку перед собою, коли Матвій іде слідом за мною.

- Вранці я змушений був поїхати, повернувся через місяць, приїжджав до тієї квартири кілька разів, але не застав її. Потім забив. А нещодавно ось був у кабінеті в однієї людини, Леоніда Дмитровича, і мені на очі потрапила одна фотографія. Кучерява знайома дівчинка.

Між нами всього один крок, я впираюся спиною в стіну. Це розіграш. Дурний ідіотський розіграш. Так не буває в житті.

- Я не впізнав тебе, Яно, - захриплим голосом вимовляє він, торкаючись до мого обличчя. Подушечкою великого пальця гладить мене по щоці й дивиться так, що душу випалює зсередини цим поглядом.

- Ні-ні, це не міг бути ти. Я б згадала, - хитаю головою, все ще намагаючись усвідомити той факт, що батько моєї дитини зараз переді мною.

- Тож повторю своє запитання: від кого ти народила? Катя моя дочка? Ти можеш не відповідати, я зроблю тест ДНК, він скаже правду.

Остання фраза мене злить. Я не можу впоратися з усім тим, що зараз звалилося на мене, тому вмикається захисний механізм і я, як завжди, починаю грубити.

- Навіть якщо ти і її батько, що з того? Хоча я не вірю тобі. Так, історія правдоподібна, але так не буває. Чого тобі треба від мене?

- Я не брешу, - Матвій забирає свою руку від мого обличчя, відступає на крок. Тепло з його очей зникає, зараз його погляд колючий і неприємний.

- Добре, припустімо, ти не брешеш і Катя твоя донька. Що ти тоді від мене хочеш? Я не віддам тобі її, так і знай. Буду судитися, але не віддам. Я її виховала, поки ти з Мілою цією щасливо жив, я ночами не спала, мене з дому вигнали і позбавили всіх коштів. Тебе не було коли ти був так потрібен, тому я не дозволю зруйнувати своє життя.

- Я не збираюся нічого руйнувати, - різко відповідає він. - Чи ти думаєш, що я безмірно радий тому, що в мене є дитина? Я взагалі-то одружитися збираюся, якщо Міла дізнається, що Катя моя дочка, точно піде. Я просто думав, ти б хотіла знати, хто батько, якби я знав, що ти вагітна, звісно, допомагав би тобі. Але минуло хрін знає скільки років, не потрібна мені Катя не хвилюйся. Вона для мене зараз як чужа людина. Це, знаєш, складно з ходу взяти й полюбити дитину, яку до цього не знав. Та й я взагалі дітей не хочу. Тому не хвилюйся з цього приводу. Що ж, ось і поговорили. На добраніч, - пропалює мене поглядом він, сповненим гніву.

- Мамо? Матусю? - я повертаю голову в бік дитячого голосу. Катя стоїть у дверях, на очах сльози. Стискає свою улюблену іграшку. Моє серце пронизує біль. - Татку? - піднімає на Матвія свої заплакані очі. - Ти мене не любиш? Тому ніколи не приїжджав?

- Котику, ну що ти таке кажеш? Ти все неправильно зрозуміла, - підбігаю до малятка і сідаю поруч із ним навпочіпки. Обіймаю її і цілую в щоку. Катя плаче, а я ненавиджу Парфьонова. Як взагалі все так повернулося? Який же він усе-таки мерзотник.

За моєю спиною грюкають двері і дихати стає легше. Пішов. І нехай ніколи не повертається. Ми якось прожили без нього стільки часу і ще проживемо.

Я беру доньку на руки і йду з нею у свою спальню. Вмовляю її заспокоїтися, пояснюю, що все зовсім не так, як вона подумала. Сама ж намагаюся навіть не думати про те, що тим незнайомцем, з яким я провела ніч шість років тому, був Матвій. Неможливо. Просто неможливо. І як легко він відмовився від дочки.

Поруч із донькою я засинаю дуже швидко. Вино дало про себе знати. Незважаючи на стрес, зморило мене. Мені сниться зустріч із Матвієм. У клубі. Ми танцюємо й цілуємося. А потім різко переміщаємося в дитячу кімнату, і він зло говорить:

- Я заберу в тебе доньку.