Марті - Тіні Системи 2, Марті

Небо над нетрями палало червоним. Відблиски вогню кидали довгі тіні на зруйновані будівлі, наче роздерті на шматки уламки старого світу. Повітря було густим від диму, важким від криків, яких більше не було кому почути. 

Кіра стояла на самому краю зруйнованого балкону, вдивляючись у згарище під собою. Колись тут були люди. Тепер — тільки попіл. 

Істота не зрушила з місця. Вона, як і завжди, була незворушною, спостерігаючи за нею з тим самим холодним поглядом. 

— Чого ти чекаєш? — запитала Кіра, навіть не обертаючись. 

— Відповіді, — спокійно відповіла Істота. 

Кіра гірко всміхнулася. 

— А якщо її немає? 

— Тоді це теж відповідь. 

Вона повернулася до неї. Дим клубочився між ними, ніби сама реальність хотіла розділити їх назавжди. 

— Я не можу повернутися, — тихо промовила Кіра. — Але я не знаю, що робити далі. 

— Це не має значення, — Істота зробила крок уперед. — Ти більше не частина Системи. Але й не частина світу, що хоче її зруйнувати. 

Кіра опустила голову. 

— Я порожня. 

— І саме тому ти можеш стати чимось новим. 

Кіра зітхнула. Вона не вірила в нові шанси. Не після всього, що сталося. Але всередині неї ще жеврів слабкий вогник. Щось, що не дозволяло їй просто впасти в темряву й зникнути. 

— Що, як я більше не хочу боротися? — запитала вона. 

Істота подивилася на неї довгим, майже проникливим поглядом. 

— Тоді ти вже мертва. 

Тиша зависла між ними, важка, гнітюча. 

Кіра зробила крок назад. Потім ще один. Край балкона зяяв проваллям, у якому зникали уламки старого життя. 

Але вона не стрибнула. 

Замість цього вона повернулася й пішла. 

Не назад. І не вперед. 

Просто пішла. 

Істота дивилася їй услід. 

Можливо, Кіра більше не знала, хто вона. Але вона не була мертвою. 

Ще ні.