Марті - Тіні Системи 2, Марті

Кіра брела крізь мертві вулиці, не розбираючи дороги. Попіл осідав на її одязі, а кожен крок лунав глухо, наче світ навколо став порожньою оболонкою. 

Нетрі більше не належали людям. Лише залишки, уламки тих, хто ще недавно вірив, що може тут жити, боротися, змінювати. 

Тіні тяглися за нею, ковзали стінами, розчинялися в диму. Істота не йшла поруч, але Кіра знала, що вона десь там. Спостерігає. Чекає. 

Вона думала про тих, кого більше немає. Олекса... Його клони перетворили цю ніч на різанину. Холодні, нещадні — вони не лишали по собі нікого. Він не прийшов сам, і, можливо, ніколи не прийде. Але його тінь була тут. 

Кіра зупинилася перед розбитим вітражем колишньої майстерні. Скло давно вкрили тріщини, але серед уламків ще можна було розгледіти обриси старого символу — руки, що тягнулася до світла. 

Вона простягнула власну руку. 

— Порожнеча — це не кінець, — пролунав голос за спиною. 

Кіра не здригнулася. 

— А що тоді? 

Істота підійшла ближче. 

— Це початок. 

Кіра скептично всміхнулася. 

— Початок чого? 

— Чого завгодно. 

Вона стисла пальці. Рука відчувалася чужою, ніби вона більше не була її власною. 

— Якщо все, що я знала, зникло, то ким я тоді стала? 

— Тією, хто вижила. 

Це не давало відповідей. Але й не потребувало їх. 

Попереду, крізь густий туман диму, виднілися вогні. Не вогні загибелі, а щось інше. 

Можливо, там ще щось лишилося. 

Можливо, ще не все втрачено. 

Кіра зробила перший крок.