Марті - Тіні Системи 2, Марті

Нетрі здригнулися від перших вибухів. Вогонь охопив крайні споруди, змушуючи мешканців рятуватися в хаотичних потоках темряви. Вулиці, що ще недавно були прихистком для вигнанців Системи, тепер стали полем битви. 

Вони прийшли. 

Клони Олекси — холодні, ідеально синхронізовані машини для знищення. Вони рухалися, наче єдиний організм, не витрачаючи ні секунди даремно. Чіткі удари, виважені постріли, жодних емоцій. Це був не просто наступ — це була зачистка. 

У центрі хаосу залишилися ті, хто не міг втекти. Серед них — люди, які вірили, що зможуть побудувати тут щось своє, без Системи. 

Але Система не забуває. 

--- 

Кіра стояла на високому балконі покинутої вежі разом з Істотою. Вона спостерігала, як у темряві палахкотіли червоні точки очей її ворогів. Колись вона вірила, що порятунок — у знищенні Системи. Але зараз, дивлячись на розгортання цієї війни, вона розуміла — вона прагнула не того. 

— Це не боротьба за свободу, — промовила вона, і її голос тремтів. 

Істота кивнула, її погляд був холодним і глибоким. 

— Це боротьба за виживання, — сказала вона. 

— І я більше не знаю, з якого боку я стою… 

Кіра ніколи не думала, що її шлях приведе її сюди. Вона хотіла свободи, але тепер свобода здавалася ілюзією. Вона мріяла про незалежність, але замість цього опинилася між двох безжальних сил. 

Внизу горіли нетрі. 

І вона більше не знала, кого рятувати. 

Вогонь охоплював нетрі, а попіл осідав на плечі Кіри, наче сама реальність стирала її минуле. Вона стояла посеред руїн, спостерігаючи, як колись живе місто зникає під ударами холодної, безжальної сили. 

Клони Олекси пройшлися по рештках бунтарів, залишаючи після себе тільки тишу. Вона більше не бачила знайомих облич, не чула голосів, які ще вчора шепотіли про свободу. 

Кіра більше не відчувала болю. 

І це лякало її найбільше. 

— Все, що було тобою, знищено, — тихо промовила Істота, стоячи поруч. 

Кіра подивилася на свої руки. Вони більше не тремтіли. Серце билося рівно, наче її тіло навчилося не реагувати на смерть і руйнування. Вона відчувала, що щось у ній зламалося. Не тіло — душа. 

Вона більше не була людиною. 

— Що мені робити? — запитала вона, і її голос звучав порожньо. 

Істота нахилила голову, розглядаючи її, ніби оцінюючи. 

— Ти більше не прив’язана до минулого, — відповіла вона. — Але й майбутнього у тебе немає. 

Кіра заплющила очі. 

Колись вона думала, що свобода — це втеча. Що вона зможе просто знищити ланцюги Системи й знайти нове життя. Але зараз вона зрозуміла: у неї немає більше ні шляху назад, ні дороги вперед. Вона стала чимось іншим, чимось, що не мало місця в цьому світі. 

— Що тепер? — прошепотіла вона. 

Істота мовчала. Вона не мала відповіді. 

І Кіра теж. 

Вперше в житті вона не знала, куди йти.