Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Все, – скрутив гучність на нуль Яковенко молодший, скрививши обличчя. Ніхто не мав псувати його гарний настрій.

Зробивши ще пару поворотів, ?koda виїхала на довгу пряму вулицю. Наст вирішив, що настав час трохи піддати газу, перемкнувся на третю передачу та прискорився. Проїхавши половину шляху до кінця цієї вулиці, хлопець побачив щось дивне у дзеркалі заднього виду: собака-­інвалід, з коліщатами замість задніх лап, на двох передніх намагався наздогнати авто, невпинно гавкаючи при цьому. Наст задивився на це сумне і смішне одночасно явище як раптом:

– СТІІЙ! – заволав батько і Наст якимось дивом встиг натиснути на гальма, тоді як батько синхронно із цим підняв ручника.

Якийсь скажений хлопець у чорній куртці, широких чорних штанях, зелених кросівках та з зеленим рюкзаком, нічого не помічаючи, вибіг прямо на дорогу, перестрибнувши маленький паркан одного з будинків.

Авто зупинилося так різко, що пил від дороги піднявся вгору разом із запахом паленої гуми, а хлопець, який вибіг на дорогу, помітив машину, що несло на нього, в останню мить і аж впав від несподіванки. Розлогі гілки величенного дубу, що стояв з краю дороги, злегка похитнулись від потоку повітря, що утворився після раптової зупинки.

– Бля…Що за КІНЧЕНИЙ… – почав волати батько, але Наст перебив.

– Знайомся, тато, це Діма.. мій друг, – сказав він з задишкою, бо побачив обличчя тієї людини, яку щойно ледь не збив. Серце Наста досі билось з шаленою швидкістю.

– Що? – наче не почувши, перепитав батько.

– Зачекай, будь ласка, мене, тато, я зараз, – сказав Яковенко молодший і вийшов до Діми, люто грюкнувши дверима, як ті пихаті водії, що вилітають з авто для з’ясування стосунків.

– Ти що, хворий?! – агресивно почав Наст. – Я ж міг тебе вбити!

– Наст?! – і так широкі зіниці Діми розширились ще вдвічі від здивування. – Як це.. так, – повів він рукою на друга, потім на авто, а потім зробив рух, немов змахнувши чарівною паличкою.

– Та це батькова, – вже трохи схаменувшись продовжив Яковенко.

– А‑а, круто.

– Так ти будеш відповідати?

– На що? Ти ж не задавав питання, а почав волати, – справедливо зауважив русявий хлопець.

– Як ти не бачив машину, коли на дорогу вибігав, я тут один їхав, потім почав дивитись на собаку-­інваліда, до речі, де він? – запитав і у Діми і сам у себе Наст, озирнувшись і не побачивши собаку з двома лапами і коліщатами.

– Яку? Інвалід? Що?! Ти шо, п’яний?! – запитав Діма, примружившись, і похитав головою, але, побачивши серйозне обличчя друга, відповів. – Та ну, у навушниках я був, – він показав на чорні навушники, які немов затички були встромлені у вуха. – Бачиш? Тому і не почув, тут не кожен день авто сто кілометрів на годину літає.

– Капець, боже… – Наст нахилився і сперся руками на коліна, – Ладно, друже, вибач, що нагримав, я дуже перелякався просто, – протягнув руку Яковенко.

– Та і ти мені пробач, – пригнічено відповів Діма, потискаючи руку. – Так що, підкинеш мене до дому? Я тобі одну штуку цікаву хочу запропонувати.

– Так, звичайно.

Хлопці підійшли до машини.

– Ні, там тато, сідай ззаду, будь ласка, – попередив Наст, коли Діма потягнувся рукою до ручки передніх дверей.

– А‑а, серйозно? – трохи напружився той.

Хлопці сіли у авто і друг-роботодавець Наста почав знайомство:

– Добрий день, Віктор е-е…

– Просто Віктор.

– Так… цей… – почав мимрити хлопець. – Я Діма – друг Наста.

– Діма, а ви завжди такі неуважні на дорозі? Справа в тім, що, якби мій син випив пігулку… ви зрозуміли яку, якщо ви його друг. Синку, ти ж казав Дімі про свій діагноз? – Наст нервово та брехливо кивнув, а батько тим часом продовжив. – Так ось, якщо б він її випив менше ніж годину тому, я гадаю, що ви б вже були у морзі.

– Тато, будь ласка, не починай! – протягнув невдоволено Наст. – Ти не вмієш знайомитись з людьми.

– Та все нормально, Наст, – сказав Діма, засмучений чи може навіть трохи злий. – Я ж розумію, що не правий.

При таких похмурих обставинах троє чоловіків дістались Настового дому, поруч з яким Діма, як він сам завжди казав, жив. Місто застигло в очікуванні. Навіть пташок, які

часто сиділи на оголених гілках дерев, стало менше. Зазвичай Наст помічав, що такі служби як поліція та швидка допомога, доволі часто зустрічаються по дорозі, але сьогодні і їх не було. Тільки сірі будинки, як історичні камені-­валуни, стояли непохитно, один вище, інший нижче, але однаково гідно перед неминучим буревієм. Наст трохи кривувато зупинив авто у «зоні паркування», де зазвичай стояло з десяток автомобілів. Зараз, правда, їх було лишень п’ять. Заїжджати власноруч у гараж він поки що не був готовий, тому залишив це на батька. Наст вийшов, повністю задоволений подоланим маршрутом, і сказав Віктору, що скоро підійметься та залишився з Дімою. Батьківський гараж був найближчим за всі до дитячого майданчику та найгидкішим за зовнішнім виглядом. Заіржавілі металеві двері гаража утворювали з одвірком досить таки широкий зазор. Через цю щілину можна було бачити, що знаходиться всередині та, як жартував Наст, пролізти крізь неї, за потреби.

– Ні, ну крутий, крутий! Ха-ха-ха, – Діма погупав по плечу свого друга.

– Ну ладно-­ладно, досить, ги-ги. Що ти там хотів мені сказати?

Діма дістав телефон, який, як помітив Яковенко, теж був новий, але не яблуневий, а схоже, що Самсунг. Під час того, як він вмикав щось на смартфоні, його посмішка сповзала, але, коли Діма звернувся до Наста знову, вона, немов штучно, ще раз з’явилася на обличчі Юдіна.

– Друже, тема така…

– Новий телефончик? – гмикнув Наст, оглядаючи обновку Юдіна. Минулий телефон Діми був навіть гірший за Настового «китайця» – теж азіат, але з нескінченним павутинням тріщин на екрані, тож зараз Яковенку було незвично бачити свого завжди занедбаного й замурзаного друга з таким гаджетом у руках.