Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Глава 5 БІЙКИ, ХРЕСТИКИ ТА БУРЕВІЇ

Глава 5

БІЙКИ, ХРЕСТИКИ ТА БУРЕВІЇ

 

Аномальне напруження висіло в повітрі. Тишу, яку інколи переривало каркання ворон, місто не чуло вже дуже давно. Наст повертався з занять веселим та щасливим. Він міг присягнути на Біблії, що Ліра дивилась на нього, доки він, нібито, цього не бачив. І весь тиждень, що почався очно для студентів медичного коледжу ще вчора 22 лютого, аж до сьогодні – вівторка 23-го, був таким вдалим. По-перше, після місяця «підробітку», який йому запропонував Діма, Наст нарешті купив собі вранці новенького айфона і тепер відчував себе набагато впевненіше. А по-друге, Ліра поспілкувалась з ним чотири рази за ці дні, що було на чотири рази більше ніж вона це робила з Дімою, який не спускав з неї очей. По-третє, батько нарешті купив автомобіль і гараж для нього, хоч сам і не був через це дуже радий. Вони домовились потренуватись водійству сьогодні у передмісті, і коли Наст уявляв, як він з новим айфоном на чорній шкоді октавіа під’їжджає до Ліри і каже з пафосним обличчям: «Привіт, тут дощ мрячить, давай підвезу додому» – ендорфін у його крові зашкалював. Щоправда, потім він згадував бороданя на BMW й посмішки як і не було. Діставшись потрібної точки, Наст побачив Віктора, який сперся на нове авто і балакав з кимось по телефону.

– Так, Кирило Олексійовичу, розумію. Так. Так. Ви можете на мене покластися, – батько був дуже серйозним, його бліде обличчя навіть злякало Наста, але коли Віктор побачив сина, то посміхнувся, і в Яковенка молодшого трошки спало з душі. – Скажіть, а мій син.. – прикрив долонею рота Віктор, – може поїх… – знизив гучність голосу він до ледь чутного і розвернувся до Наста спиною. – Добре, зрозумів. Так. Героям слава, – батько поклав слухавку і нарешті повернувся до сина.

– Привіт, тато, – привітався хлопець, брови якого здіймалися вище й вище після кожної наступної фрази батька у телефонному діалозі.

– Привіт, синку… – як завжди сухо привітався чоловік, позаду якого стояла чорна автівка з чорним тонованим склом.

– З ким теревенив?

– А…та… цього… – обтер долонями він чоло, – керівництво моє нове, можна сказати.

– У вас на виробництві змінився керівник?

– Ні… цей… – знов потер він долонями обличчя, було помітно, що Віктор дуже розгублений. – Так! – випалив раптово він, – ми тут прийшли цвірінькати про керівників чи водійству вчитись?!

Наст не став сперечатись із батьком, проте свій гарний настрій він хотів розповсюдити на всіх.

– А що таке, чого засмучений? – невимушено продовжив Яковенко молодший, певно, він був чи не єдиною людиною в місті, у кого все було добре.

– Та новини читаю, якесь передчуття у мене… погане, – банально відповів батько те саме, що звучало ледь не з кожної праски.

– Та боже, скільки разів вже ці «лякачки» були. Все нормально буде. Вони ж завжди то підводять війська, то відводять, щоб полякати, – виклав свою думку Наст з приводу останніх політичних новин, пов’язаних з Росією.

– Ну, просто щоб ти розумів, синку.. Всі іноземці з нашої фірми виїхали, сьогодні останні двоє. Напевно ж, знають щось, – якось приречено подивився перед собою Віктор, немов він знав все точно.

– Та що вони там знають, бояться просто і все, – заперечив хлопець, сідаючи за водійське кермо.

– Хочеться вірити.. хочеться, – з важким видихом відповів Віктор.

Батько та син почали тренування, минаючі старі хатинки районів передмістя. Ця місцевість нагадувала типове українське село, де дачні ділянки були розділені між собою тонкою залізною сіткою, що виконувала роль паркану. Наст доволі швидко оволодів технікою перемикання зчеплення і тепер намагався їздити хутчіше, інколи прибираючи одну руку з керма, як водії з досвідом, за що той час отримував легкого штурхана від батька. Віктор розповідав Насту сумні історії щодо свого секретного виробництва, яке, за словами батька, ще з початку тижня припинило свої роботи на невизначений термін. Але хлопець, який вважав, що купівля авто – це і є мета подорожі на східну Україну, просто кивав, імітуючи занепокоєння. Чорна шкода минала вузенькі вулиці передмістя, робила поворот і поверталася до початкової точки, деінде зі скреготом зупинялася і знов заводилася, інколи здригаючись вперед-­назад, через що батько, дуже стримуючись, крізь зуби казав:

– Ти мені вирішив нове авто зламати? Ти знаєш, скільки коштує двигун? А коробка передач? А‑а?!

– Дорого, – односкладово відповідав Наст, продовжуючи рух.

Небо було сірим. Хмари стяглись одна до одної, перекриваючи можливість сонячним променям осяяти землю. Відчувалося напруження, немов щось наближалось. Десь вдалечині прогриміло небо.

– Здається, дощ наближається… – якось аморфно сказав у простір Наст.

– Ну той добре, змиє все погане з землі.

– Тцц, – похитав головою Наст. – Тільки бруд розгонить та калюжі утворить, кому воно потрібно?

– Не для всіх дощ – погана погода, синку, – посміхнувся Віктор і подивився у вікно.

Наст знав, що батько полюбляє таку дощову, похмуру погоду, тому не став вступати в суперечки. Віктор, неначе поганин, і справді вірив в те, що дощ це не просто явище атмосферних опадів у вигляді крапель. Батько Наста вважав, що таким чином сама природа «змиває» щось погане з землі, злу енергію, наприклад.

Музика, що тихцем грала на фоні, скінчилася – почалася улюблена рубрика всіх дорослих чоловіків – новини. Кожен батько у світі вважає себе експертом, та й Яковенко старший не став вийнятком – підкрутив гучність:

«Президент США Джо Байден оголосив санкції Російській Федерації, а Канцлер Німеччини Олаф Шольц підтримав припинення сертифікації газопроводу. (Джингл). Російський опозиційний канал «Туча» задав питання про можливу ескалацію генералу Юрію Волкову. Що він відповів? Дізнаємося з першоджерел. (Джингл). Українські дипломати заявили про необхідність закрити Босфор для російських військових кораблів. Що про це думає захід? (Джингл).»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍