Марі-Анна Харт - Тіні забутих гріхів, Марі-Анна Харт

Розділ 10

Бакстер вирішила не повертатися до своєї квартири й залишитися на ніч у гостьовому будинку. Коли вона увійшла, то одразу помітила, що Ікар дотримав слова—вікна були новими, а всередині панувала чистота. На мить її охопило відчуття провини за скоєне. Вона зіпсувала майно альфи у пориві люті, і тепер розуміла, що повинна буде вибачитися.

Бакстер сіла на ліжко, відчуваючи втому, але думки не давали їй спокою. Найбільше їй хотілося просто втекти, зникнути подалі від цього місця. Але вона чудово розуміла, що це не вихід. Ідея перетворитися й утекти в ліс здавалася привабливою—нічний біг або полювання завжди допомагали їй впоратися з напругою. Але щось стримувало її цього разу. Можливо, ранкові гості. Вона не знала, наскільки правдиві слова Хантера, що його люди не мають права наближатися до неї, і не хотіла перевіряти це на власному досвіді.

Бакстер лягла на ліжко, намагаючись розслабитися. Але сон не йшов. Її думки клубочилися, створюючи нескінченний вир сумнівів і тривог…

Вона повернулася на бік, втупившись у темну стелю. Її тіло було втомленим, але розум не давав їй спокою. В голові безперервно крутилися події останніх днів: поява Хантера, його люди, їхня дивна розмова в темниці… Чому він сказав, що його люди не наблизяться? Чи справді вона могла йому довіряти?

Вона заплющила очі й зробила глибокий вдих. Може, їй просто потрібно було припинити надто багато думати? Просто прийняти ситуацію такою, як вона є?

Бакстер заснула, і її тіло, яке весь день відчувало напругу, нарешті знайшло відпочинок. Однак сон, який її охопив, був далеко не спокійним. Він був настільки реальним, що вона буквально відчувала кожну деталь.

Уві сні вона опинилася в темниці, знову спускаючись по темних сходах, що видавали хрипкі звуки під її ногами. В повітрі висіла напруга, і це відчуття невідомого змушувало її серце битися швидше. Але замість того, щоб, як зазвичай, виконати свої обов’язки й обробити рану Хантеру, вона раптом зупинилася. Її очі зустріли його погляд, і щось в його глибині змусило її підійти ближче.

І ось, несподівано для себе, вона опинилася на його колінах. Він не зупиняв її, тільки дивився, наче чекаючи, коли вона сама зробить наступний крок. І тоді, її губи самі пішли до його, спершу ніжно, але з кожним подихом ставали все сильнішими. Вони злилися в єдине ціле, і в цій гарячій пристрасті вона забула про все: про страх, про контроль, про логіку.

Її руки ковзнули по його грудях, відчуваючи кожну мускулу, кожен рух. Вона вдавалася до нього, безсила опиратися цьому спонтанному бажанню. Його руки обвили її, і вона відчула, як його тепле тіло відповідає на її дотики. Між ними не було слів, лише гаряча пристрасть, що відразу охопила їх обох.

Вона здивовано відчула, як її серце починає прискорено битися, як кожен подих стає важким, але водночас бажаним. Все, що було до цього, здавалося неважливим. Вона була тільки тут і зараз, у його обіймах, де весь світ перестав існувати.

Бакстер прокинулася в напівтемряві, її тіло все ще тремтіло від пережитого сну. Вона відчула, як серце б’ється нерівно, наче воно не розуміло, чи це була реальність, чи лише дикий кошмар. Кожен рух, кожен спогад про той момент, коли її губи торкнулися його, наче залишив свій відбиток на її тілі. Це було не просто бажання; це було щось більше — як іскра, що могла перерости в полум'я.

Вона сіла на ліжку, намагаючись заспокоїти своє дихання. Сон був таким реальним, що Бакстер ще довго відчувала тепло його рук на своєму тілі. Вона не могла позбутися цього відчуття близькості, яке залишалося в її шкірі, в її пам’яті. «Це лише сон», — повторювала вона собі, але чомусь її розум не міг повністю відпустити цю думку. Із кожним моментом ця думка ставала все менш правдоподібною.

Відчуваючи себе в пастці своїх емоцій, Бакстер піднялася з ліжка, сповнена внутрішнього розладу. Вона намагалася подумати про що-небудь інше, але ці образи, цей пульсуючий тиск у грудях — все це повертався до неї. Вона підійшла до вікна, спостерігаючи за нічним небом, яке здавалося таким далеким і холодним. Проте всередині неї вирував шторм.

Вийшовши на вулицю, вона відчула холодний вітер на своїй шкірі, і хоча він заспокоював її, думки не полишали її. Вона не могла просто забути, що сталося в її сні. Щось всередині її голосно кричало, що це не просто випадковість.

До ранку Бакстер не змогла заснути. Кожен раз, коли вона закривала очі, той сон повертався, мов тінь, яку не можна було позбутися. Вона знову і знову уявляла, як сидить на колінах Хантера, як його сильні руки обвивають її тіло, як вона відчуває його дихання на своїй шкірі. Ці образи були настільки реальними, що здавалось, ніби вона насправді переживала їх. Вона не могла позбутися цього пульсуючого бажання, що піднімалося в її грудях з кожною думкою про нього.

Ніч здавалась нескінченною. Відчуття нестримного збудження, яке принесло їй той уявний поцілунок, не відпускало. Бакстер намагалася переключити думки, але кожен момент, кожна мить нагадували їй про те, як її тіло реагувало на його присутність. І навіть коли вона намагалася знайти спокій у темряві, її думки блукали назад до того, що сталося.

Їй здавалося, що цей сон був не випадковим. Він був занадто реальним, занадто яскравим, щоб бути лише продуктом її підсвідомості. І тоді вона зрозуміла: можливо, це більше ніж просто сон. Можливо, це був сигнал, який вона не могла ігнорувати.

Нарешті, коли перші промені світла проникли крізь вікно, Бакстер відчула, що більше не може залишатись на місці. Вона піднялася з ліжка, кожен рух здавався важким, як ніби її тіло було готове втекти, але вона не могла. Вона мусила вирішити, що робити далі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍