Уляся Смольська - Цнотливе кохання, Уляся Смольська

Глава 8. Неочікуваність

Анастасія

Я виходжу з бальної зали. Мені потрібно вдихнути на повні груди. Але повітря здається важким і густим, а в голові ще звучать чужі голоси — холодні, зневажливі, насмішкуваті.

Руки тремтять, а серце не може заспокоїтися. Погляди гостей переслідують мене навіть тут, за дверима. Кожне їхнє слово було наче ніж, що повільно занурювався в мою душу.

Сідаю на софу біля вікна, втупившись у темряву за вікном. Здається, я тут чужа. Здається, я ніколи не знайду свого місця в цьому домі, у цьому житті.

— Анастасіє? — чується тихий, знайомий голос.

Я піднімаю голову. На порозі стоїть моя молодша сестра Вікторія. Її очі великі, сповнені турботи. Вона наближається, торкається мого плеча.

— Що сталося? Ти така бліда… — Віка нахиляється ближче, її обличчя сповнене хвилювання.

— Нічого, — шепочу я, стримуючи сльози. — Просто цей прийом був… важчим, ніж я очікувала.

— Це через нього? — питає вона обережно.

— Кого?

— Князя Волинського, звісно. — Вікторія сідає поруч, уважно дивлячись на мене. — Він лякає тебе?

— Він… не лякає мене, — відповідаю тихо. — Він просто… холодний. Непередбачуваний. Іноді здається, що я для нього лише частина якогось плану. Але сьогодні… він заступився за мене.

— Справді? — Віка широко розплющує очі. — Можливо, йому не байдуже?

— Не знаю, — зітхаю я. — Можливо, він просто захищав свою репутацію. Для нього важливо, щоб усі бачили, що він контролює ситуацію.

Віка насуплюється, обережно стискає мою руку.

— Але ж він твій чоловік. Можливо, з часом усе зміниться.

Я хочу їй повірити. Але щось у мені відмовляється це робити.

Раптом двері відчиняються, і в кімнату заходить Вітольд. Його високий силует кидає тінь на стіну, а очі, як завжди, холодні й уважні, ковзають по моєму обличчю, а потім зупиняються на Вікторії.

— Вікторіє, — його голос м’який, але з прихованою владністю. — Тобі варто йти.

Віка підводиться, швидко киває. Я підводжуся слідом за нею.

— Звісно, ваша світлість.

Вона вклоняється і виходить, залишаючи мене сам на сам із Вітольдом.

Тиша наповнює кімнату. Ми стоїмо один навпроти одного. Мій погляд зустрічається з його і серце знову починає битися швидше.

— Нам потрібно поговорити, — каже він, зачиняючи за собою двері. Його голос низький, хриплуватий, і в цьому голосі є щось небезпечне.

Вітольд робить кілька кроків у моєму напрямку, і я відчуваю, як повітря навколо стає густішим. Його погляд важкий, майже нестерпний. Серце починає калатати так голосно, що здається, його чути в цій тиші.

— Про що? — питаю тихо, старанно намагаюся зберегти спокій, але пальці мимоволі стискають тканину сукні.

— Про тебе. Про мене. Про цей шлюб, — його очі уважно вивчають кожну деталь мого обличчя, кожен порух. — Ти думаєш, що розумієш мене, Анастасіє?

— Я… не думаю, що розумію, — зізнаюся. — Ви… ви завжди такий непередбачуваний.

Його губи злегка смикаються в усмішці.

— Непередбачуваний? Можливо, — він нахиляється ближче, і його голос стає майже шепотом. — А чи не цікаво тобі дізнатися мене краще?

Моє дихання збивається. Він надто близько. Я відчуваю його тепло, аромат його шкіри — суміш димного дерева й вина.

— Ваша світлість… — починаю, але не встигаю закінчити.

Його руки обережно торкаються моїх щік, і за мить я відчуваю його губи на своїх.

Глибокий. Впевнений. Палкий. Мій перший поцілунок.

Тіло завмирає, але в грудях усе спалахує. Його дотик гарячий, пронизливий, позбавляє мене здатності думати. Усе навколо зникає — залишається тільки він, його губи, його сильні руки, що міцно тримають мене, наче бояться відпустити.

Я повинна відштовхнути його. Повинна протестувати. Але мій розум мовчить, а серце б'ється, як скажене.

Його поцілунок глибшає, а моє тіло зрадницьки відповідає на це тепло.

І тоді раптом приходить усвідомлення, що я не зовсім не чиню опір цьому нахабству.

Я рвучко відштовхую його, рука сама по собі злітає угору й ляскає його по щоці.

— Як ви смієте?! — задихаючись, вигукую я. Щоки палають, а серце шалено калатає в грудях.

Вітольд стоїть нерухомо, його обличчя залишається спокійним, хоча на щоці вже видно червоний слід від мого удару.

— Я смію, бо хочу, — відповідає він низьким голосом, його очі темні й небезпечні. — І ти відчуваєш те саме.

— Ви помиляєтеся! — кричу, відступаючи назад, щоб зібрати залишки своєї гідності. — Я ніколи… ніколи більше не дозволю вам таке!

Тіло досі тремтить від щойно пережитого, але я обертаюся й біжу до дверей, навіть не чекаючи його відповіді.

У коридорі притуляюся до холодної стіни, щоб заспокоїти дихання.

Що це було? Чому я дозволила йому таку близькість?

Сльози підступають до очей, але я стримую їх. Я не буду плакати через нього.

Але його голос і дотик усе ще залишаються зі мною, гримлять у моїй свідомості. І я ненавиджу себе за те, що на мить мені цього захотілося.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍