Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

активні процеси, але що це могло би бути, хоча б приблизно — здогадатися йому не під силу. У такі моменти Цкуру розгублювався, відчував, що його залищили самого. Однак навіть тоді його не охоплював неспокій чи роздратування. Просто у нього з другом різні швидкість мислення й обшир думки. Вирішивши так, він відмовився від ідеї «наздогнати» друга.

Очевидно, в Хайдиному мозку була якась швидкісна траса спеціально для його мислення, і він інколи мусив на високих передачах там поганяти. Якби він цього не робив (а тільки їздив із пересічним Цкуру на низьких передачах), то його мисленнєвий апарат перегрівся би і почав давати збої. Виникало таке враження. За якийсь час Хайда сходив зі своєї траси і, мило усміхаючись, наче нічого не сталося, приєднувався до Цкуру. Зменшував швидкість до його темпу.

Скільки ж усе-таки тривало це прискіпливе вдивляння? Цкуру не міг сказати. Завмерши в нічній темряві, Хайда безмовно дивився на Цкуру. Видавалося, що хоче йому щось сказати. Має якесь послання, яке конче мусить йому передати. Але з якоїсь причини не може цього послання вкласти у слова. І це невимовно дратувало його розумного молодшого друга.

Цкуру раптом згадалася недавня оповідь про Мідорікаву. Коли перед смертю (принаймні той так стверджував) Мідорікава грав на фортепіано, то поклав зверху на нього якийсь мішечок. То що ж там усе-таки було? Це залишилося таємницею. Цкуру не міг перестати про це думати. Хтось повинен йому пояснити значення того мішечка. Чому Мідорікава так трепетно клав його на фортепіано? Це видавалося Цкуру одним із ключових питань у цій історії.

Але відповіді він не отримав. Після довгого мовчання Хайда (а можливо, це був його двійник) зник. Мабуть, наостанок Цкуру чув його тихе зітхання, але він не певен. Дух Хайди розтанув, як розчиняється у повітрі дим від ароматичної палички. Цкуру незчувся, як залишився сам у темній кімнаті. Але тілом далі ворухнути не міг. Зв’язок між свідомістю та м’язами так і не відновився. Заклепка так і не стала на своє місце.

«Наскільки це все є реальністю? — розмірковував Цкуру. — Це не сон. Не галюцинація. Це точно реальність. Але вона не має тої ваги, яку реальність мусила б мати».

Пан Сірий.

Цкуру, напевно, знову поринув у сон. Незабаром уві сні прокинувся. Та ні, це не можна було назвати сном у точному значенні слова. Це була дійсність, що увібрала в себе всі прикмети сну. Це була інша грань дійсності, яку могла створити тільки випушена на волю уява — в особливий час і в особливому місці...

Дівчата лежали на ліжку, в чому народилися на світ. Тулилися до нього з боків. Біла і Чорна. Років їм було десь шістнадцять-сімнадцять. їм чомусь завжди було шістнадцять-сімнадцять. Перса і стегна притискалися до нього. Цкуру виразно відчував тепло і пружність їхньої шкіри. Пальці і язики дівчат пожадливо обмацували його тіло. Він також був голий-голісінький.

Це не та ситуація, якої він прагнув, ані не та картина, яку йому хотілося уявляти. Воно не мало б із такою легкістю на нього подіяти. Але, всупереч власній волі, образи яскравішали, а відчуття набували конкретності й реалістичності.

Їхні пальці були ніжними, тонкими і дуже чутливими. Чотири руки, двадцять пальців. Наче якісь гнучкі істоти, що народилися з темряви і не мають органів зору, вони блукали всіма закутками тіла і збуджували. Ще ніколи в житті він не відчував такого сильного трепету. Таке відчуття, ніби виявив у власній хаті якусь потаємну кімнату. Серце дрібно стукотіло, як литаври. Його кінцівки ще не відтерпли. Цкуру навіть пальцем поворухнути не міг.

Тіла дівчат плавно обвивали і перепліталися з його тілом. Перса Чорної були пищними і м’якими. У Білої вони маленькі, але соски стали твердими, як невеличкі круглі камінці. Лобкове волосся в обох було вологим, як тропічний ліс. їхнє дихання переплелося з його власним і стало одним. Як на дні темного моря непомітно наростає прибулий здалеку приплив.

Після довгих і жагучих пестощів він увійщов у одну з дівчат. Нею виявилася Біла. Перехиливщись над ним, вона рукою взяла його ствердлий випрямлений прутень і спритно скерувала у себе. Той увійщов у неї без жодного опору, наче у вакуум. Трохи почекавши, поки він вгамується, та віддихавшись, Біла поволі повернулася, малюючи в повітрі якусь хитромудру фігуру, і вигнула стегна. Її довге чорне волосся маяло в нього над головою, наче батіг. Рухи були сміливими і впевненими, аж не вірилося, що це та сама несмілива дівчина, яку він добре знав.

Видавалося, що і для Білої, і для Чорної все це було звичною річчю. Так, ніби тут немає про що гадати. Їхня поведінка не виказувала ані крихти вагання. Хоча пестили його обидві, але ввійшов він у Білу. «Чому саме в Білу? — губився Цкуру в сум’ятті. — Чому це мусила бути Біла? Вони ж мали бути рівноправними. Обоє мали бути одним єством».

Однак далі він не мав як думати. Вона рухалася все швидше і розлогіше. І раптом він відчув, як його сім’я сильним струменем вивергається у її лоно. Від входу в неї до сім’явиверження минуло мало часу. «Занадто мало, — подумав Цкуру. — А може, він втратив відчуття часу?» Хоч би там шо було, стриматися він не міг. Воно накрило його без попередження, як велетенська хвиля.

Але тим, хто прийняв його сім’я, була чомусь не Біла, а Хайда. Хтозна-коли дівчата кудись зникли, а з’явився він. У мить сім’явилиття Хайда швидко нахилився і вклав пеніс до рота. Виверження було сильним, а сім’я багато. Воно виривалося раз у раз новими порціями, але Хайда не здавався. Коли струмінь опав, Хайда акуратно вилизав рештки язиком, аби не забруднити постелі. Видавалося, що для нього це було звичною справою. Принаймні Цкуру так відчував. Після цього хлопець без слова встав і пішов до ванни. Якийсь час долинав звук протічної води. Напевно, він полоскав рота.

Після сім’явиверження у Цкуру продовжувалася ерекція. Він і далі яскраво відчував теплу вологу піхву Білої. Зовсім як після справжнього статевого акту. Загубив межу між сном та уявою, між уявою та реальністю.

У мороці хлопець шукав, що сказати. Слова не були звернені до когось конкретного. Просто треба було придумати хоч щось, аби заповнити цю безіменну, безмовну порожнину. До того, як Хайда повернеться з ванни. Але слова не знаходилися. У його голові постійно звучала простенька мелодія. Лише значно пізніше він зрозумів, що це була тема Лістового «Le