НМ - Нічні тварі , НМ

Ната поглянула на неї, намагаючись знайти слова втіхи, але сама була переповнена сумнівами. Усі вони зрозуміли, що на цьому шляху вибір не буде простим.

І раптом, коли всі стояли в залі, почали звучати голоси — тихі, ехо стародавніх, що перепліталися з кожним подихом. Вони відчували, як з кожним новим кроком стіни цього місця починали змінюватися, ніби випробовували їх на рішучість.

Здавалось, що навіть сама статуя дивилася на них. Її вираз змінювався, і на її обличчі з’явилася нова деталь — вона була як тіло, наповнене енергією, яка могла знищити або освятити їхні душі. Але хто ж з них наважиться на жертву, щоб врятувати інших?

Туман навколо статуї став густішим, і сама зала ніби зменшувалася, затискаючи їх з усіх боків. Відчуття того, що простір змінюється, не відпускало, і кожен з них відчував, як межа між реальністю та чимось потойбічним стирається. Всі вони стояли, споглядаючи величезну статую, і водночас розуміли — їхній шлях лише починається.

Голос, який звучав раніше, тепер став чіткішим, немов хтось проговорював їхні думки в їхніх головах.

— Ви прийшли до порогу вибору. Останнє випробування чекає на вас, — прозвучав тихий, але проникливий голос, який здавався одночасно реальним і призраковим. — Щоб покинути це місце живими, один з вас має принести жертву. Але зрадник помре першим.

Кожен із них відчув холод, який наче пронизав їхні серця. Хоча голос не звучав надто ворожим, від нього виходила безжальна правда: або вони зроблять вибір і віддадуть щось важливе, або це місце забере їх назавжди.

Джон був першим, хто рушив вперед. Його очі блищали, але це був не блиск надії, а гіркота від розуміння того, що вибір вже зроблений. Він не міг стояти на місці, коли всі інші вагалися. Він був тим, хто завжди намагався вирішувати, але зараз розумів, що це не просто питання виживання — це питання сили духу.

— Я знаю, що потрібно зробити. Але я не можу вибрати за всіх, — сказав він. — Наша мета — врятувати кожного, але кожен з нас повинен прийняти цей вибір. Тільки так ми можемо пройти через це.

Єгор став поруч з ним, його погляд був рішучим, але також сповнений сумнівів.

— Якщо ми справді маємо принести жертву, то це має бути добровільно. Але я не знаю, що ми повинні жертвувати. Що є найціннішим у нас?

Ната глибоко зітхнула, її серце стискалося від болю, бо вона розуміла, що не може зробити цього вибору самостійно. Її погляд зустрів Ліку — вони обидві розуміли, що цей вибір був не тільки фізичним, а й духовним випробуванням.

— Ми повинні бути готові втратити те, що важливо. Але я не хочу бути тим, хто віддасть найбільше, — сказала Ліка, її голос тремтів від емоцій.

Віка знову виступила вперед, зловісно усміхаючись.

— Жертва — це не завжди те, що ми хочемо. І, мабуть, ми всі не готові її прийняти. Але я не збираюся жертвувати собою просто так.

Їхні думки і слова почали переплітатися, як струни на старій гітарі. Кожен з них стояв перед вибором — хто вони насправді? І чи готові вони зробити найважчий крок?

І ось, нарешті, тіні навколо статуї почали рухатися. Вони не просто рухались — вони оживали. І стало зрозуміло, що не все тут, в цьому місці, залежить від їхніх виборів. Це місце не пробачало помилок.

— Час настав. Ваш вибір зараз змінить усе. Один з вас зробить крок у темряву, а інші будуть витягнуті з цього місця. Не дозволяйте темряві перемогти, — знову проголосив той самий невидимий голос.

Кожен з них відчував, як їхні серця стискаються. Але тепер вони знали, що жоден з них не буде врятований, якщо не зробить цей вибір разом. Тільки об’єднавши свої сили, вони могли розірвати це прокляття.

Ната вдихнула глибоко, зробивши крок вперед. Вона дивилася на кожного з них і розуміла, що не має іншого вибору.

— Я не можу вибрати. Але я готова пройти цей шлях разом з вами, навіть якщо це буде означати… втрату.

І вони почали рухатися разом, наближаючись до статуї, що здавалось, вже була готова до їхнього остаточного вибору.

Кроки лунали в тиші зали, але здавалось, що кожен з них чує тільки свій власний подих. Пройшовши кілька метрів, вони опинилися на самому порозі статуї. Вона була величезною, її риси чітко проявлялися в темряві, і здавалось, що вона стежить за кожним їхнім рухом.

Відчуття, що кожен їхній крок може бути останнім, не відпускало. Темні тіні все більше і більше заповнювали простір, а повітря ставало густим і важким. Всі стояли перед статуєю, і не було жодного слова, бо кожен зрозумів: зараз не вистачить слів. Залишалось лише діяти.

Джон озирнувся на всіх, і його погляд був сповнений рішучості, хоча в очах все ж блищала сумнівна тінь. Він не міг бути впевнений у тому, що робить, але відчував, що це їхній єдиний шанс.

— Ми повинні діяти, — сказав він тихо, зірвавшись від звичної рішучості. — Якщо ми зупинимось зараз, то все, що ми пережили, буде марно.

Єгор взяв його за плече і поглянув на нього, намагаючись знайти підтримку в цьому вирі емоцій.

— Не хвилюйся. Всі ми готові. Ми не збираємось залишати когось позаду.

Знову тиша наповнила залу, тільки тепер вона була не порожньою, а такою, що тиснула на їхні плечі. Вони підійшли до статуї, і в цей момент все довкола наче перестало існувати. Тільки вона — статуя, перед якою стояли, і їхні серця, що билися все швидше. Тіні навколо них ставали все густішими, але дивним чином не наступали на них. Вони стояли на межі вибору.

Ната зробила перший крок. Її голос був спокійним, але проникливим, коли вона промовила:

— Ми не повинні боятися. Це наше випробування. І якщо ми залишимо один одного, то все це було марно.

Її слова були як закляття, яке розривало невидимий бар'єр страху і дозволяло їм відчути єдність. Вони не були окремими частинами, вони були командою, і лише разом могли пройти через це.