НМ - Нічні тварі , НМ

Темрява ставала все глибшою, і відчуття невідомості впивалося в їхні душі, наче холодні пальці. З кожним кроком, що вони робили, здавалося, що час і простір стають все менш реальними. Стіни затягувалися все більше, і здавалось, ніби самі камені намагаються перешкоджати їхньому руху.

Ната відчула, як її дихання стало важким. Вона спробувала зібратися з силами, намагаючись зберегти холоднокровність, але навіть її рішучість почала слабшати під впливом цієї загадкової сили. Вона оглянула своїх друзів, кожен з яких мав у своїх очах подібне відчуття розгубленості та страху.

— Ми повинні прийняти рішення, — сказала вона тихо, її голос ледь чувно лунав у цьому просторі. — Це не просто випробування, це… вибір, який не дозволяє нам повернутися назад.

Ліка підійшла до неї, її очі були сповнені тривоги, але вона намагалася залишатися сильною.

— Що ми повинні зробити? Я не хочу втрачати нікого з нас. Це відчуття, наче ми в пастці, яке не можна уникнути. Як ми зможемо вирватися звідси?

Джон, який зазвичай залишався холодним і непохитним, тепер виглядав не менш збентеженим. Він мав своє розуміння ситуації, але з кожним словом, що виходило з його вуст, він почувався все менш впевненим.

— Є лише один шлях. — Його голос став набагато твердим. — Якщо ми не впораємось з вибором, нас усіх поглине це місце. Це не просто… обман. Ми повинні вибрати того, хто має пройти через цей шлях самостійно.

Тінь, що нависала над ними, почала вбирати все навколо — кожен із них відчував, як темрява розтягується вглиб, поглинаючи навіть їхні думки. Відчуття, що вони рухаються в невідомість, було неймовірно сильним.

Єгор стояв мовчки, оглядаючи кожного з них. Він був тим, хто завжди рятував інших, але тепер цей вибір став важким навіть для нього.

— Вибір… він має бути зроблений тільки нами, але хтось із нас повинен залишити це місце. І я не знаю, хто це буде, — сказав він, його голос звучав майже як зітхання.

Віка підійшла до нього, обличчя її було наповнене боротьбою між бажанням вижити і страхом за тих, кого вона любила.

— Що якщо цей вибір визначить не тільки наше майбутнє, але й долю всього місця? Що якщо хтось із нас стане частиною цього світу, і це все не просто гра?

З цією думкою вони почали оглядати своє оточення, відчуваючи, як темрява поступово охоплює їх ще сильніше. Звук їхніх кроків здавався надзвичайно гучним, і кожен з них усвідомлював — прийняття рішення буде мати наслідки.

Знову перед ними виникло світло. Тепер воно було яскравим, осліплюючим, і від нього виходили дзвінкі звуки, які змушували серце битися швидше.

— Вибір, — знову прозвучав той самий невидимий голос, — і лише один з вас зможе пройти далі. Чи зможете ви розірвати це прокляття, чи станете частиною цього світу назавжди?

Темрява стискалася. Це був момент, коли вони повинні були вирішити, хто з них здатен взяти на себе тягар і врятувати інших. Їхнє майбутнє, а можливо і доля цієї проклятої землі, залежала від одного рішення.

Ната подивилася на своїх друзів. Її очі сповнилися болем і відчаєм, але вона знала — вона не могла залишити це місце без бою.

— Я готова. Якщо це мій шлях, я приймаю це, — сказала вона, її голос був рішучим.

Але насправді, всі вони знали: незалежно від того, хто прийме це рішення, це буде боротьба за їхні душі.

І всі разом вони зробили крок у невідомість, готові зустріти те, що чекає їх далі.

Темрява не зменшувалася, і навіть коли вони зробили крок вперед, здавалось, що вона поглинає їх ще більше. Звуки, що виникали з глибини тунелю, були як ехо давно забутих голосів — тіні, що вирували навколо, не давали зрозуміти, чи це лише галюцинації, чи щось справжнє. Кожен крок став усе важчим, наче хтось важив їхні тіла, затримуючи їх у цьому місці.

Раптом тунель знову змінився. Стеля піднялася, а земля стала твердою і рівною. Спочатку вони не зрозуміли, що відбулося. Всі їхні відчуття були переповнені, але було видно, що вони наближаються до чогось величезного.

Перед ними відкрилася величезна зала, освітлена дивним світлом, яке не мало джерела, але все навколо них було пронизано яскравим сяйвом. В середині зали стояла величезна статуя — монументальна постать, що виглядала як істота, з якою вони ніколи раніше не стикалися. Це була фігура з обличчям, яке нагадувало людей, але з виразом, що не піддавався жодному опису. Вона була одночасно страшною та величною, як образ з іншого світу.

Залишки стародавніх руїн навколо статуї підтверджували, що це було місце сили, де час і простір переплелися в одну незрозумілу сутність. Тут, здавалось, усе взаємопов'язане: земля, небо, і сама суть того, що було віднайдено в цій темряві.

Ната стояла, не в силах відвести погляд від статуї. Вона відчувала, як її серце битиметься швидше, і кожен подих відчувався важким. Це була точка, де не було місця для страху або сумнівів. Вони вже наближаються до кінця свого шляху. Її голос був тремтячим, але сильним:

— Що це за місце? Що ми маємо зробити, щоб вийти?

Єгор зробив крок вперед, оглядаючи статую, немов шукаючи в ній підказки.

— Це… може бути жертва. Можливо, вона вимагає жертви для того, щоб покинути це місце, — сказав він. Його голос звучав твердо, але не без сумніву.

Джон підійшов до нього, і його вираз обличчя став більш серйозним.

— Жертва… Це точно не те, що я собі уявляв. Але якщо це єдиний шлях, ми повинні знайти спосіб, як це зробити, не втрачаючи один одного.

Ліка оглянула залу з тривогою, намагаючись знайти хоч якесь пояснення тому, що відбувалося. Вона намагалася не допустити паніки, хоча її серце билося шалено.

— Ми не можемо просто так віддати свою душу цьому місцю. Щось не так, це не може бути єдиний варіант.

Віка, здавалося, вже не могла стримати свій гнів і розпач.

— Чому ми завжди повинні бути тими, хто вибирає? Чому нас постійно випробовують? — крикнула вона. — Ми ж не злочинці! Чому ми повинні приносити жертви?