Наталія Рощина - Роксолана

зйомок першого українського серіалу, а також після його виходу, редакційна колегія, колектив укладачів Інституту гуманітарних досліджень і Союзу жінок України, що працював над створенням першого в історії держави біографічного енциклопедичного словника «Жінки України», не знайшли за потрібне включити Анастасію Лісовську до числа своїх героїнь. Вона не вписалася в критерій, позиціонований у роботі як основний: «основним критерієм відбору був особистісний внесок жінки в певну сферу життя країни, її суспільний імідж, зокрема її трудові досягнення, представництво в державних органах влади, звання, державні нагороди…» (4).

Утім, у «Біографічному енциклопедичному словнику» є статті, присвячені, скажімо, Ганні Ярославні – дружині французького короля Генріха І Капета, Євпраксії – дружині німецького імператора Генріха IV, Єлизаветі Ярославні – дружині норвезького короля Гаральда III, а після данського короля Свена II і навіть напівлегендарній сестрі фундаторів Києва Кия, Щека і Хорива – Либіді (8, с 13, 139, 141, 249).

Власне кажучи, Україна тих часів – це маленька країна, а Туреччина – в минулому величезна імперія з володіннями в Африці, Азії, Європі, на трьох континентах. Історія Туреччини багатогранна, тож Роксолана – один із її епізодів. Звичайно, турки не забувають про неї, але слід пам'ятати, що в турків був цілий період, коли султанші верховодили над султанами. Це так зване «правління привілейованих жінок», друга половина XVI й перша половина XVII століття.

Можна впасти в оману небезпечної ілюзії «всепереможної сили» української жінки на полі битви із завоювання «заморського принца» (в цьому сенсі навряд чи доводиться дивуватися тому, що, за даними Українського центру із запобігання торгівлі жінками La-Strada, щорічно 400 тисяч жінок України потрапляють за межі країни і там їх втягують у нелегальну проституцію). У цьому контексті риторичними залишаються запитання: чим пишається влада, називаючи українських жінок «нашими Роксоланами», і якими саме «Роксоланами» пишається народ? (4).

Отже, існує погляд на Роксолану як гордість України і протилежний – за яким ця жінка не може вважатися символом українського духу, української жіночності. Багато людей вірять у красивий міф про загадкову жінку. Чому? Може, це спроба ототожнювати себе з подібними героїнями й вийти з полону особистих психологічних, фінансових, фізичних проблем. Проста сільська дівчина дійшла до величі султанші. Стати всім, не маючи нічого, – мрія багатьох. Для багатьох шлях Роксолани – надія на можливі зміни на краще.

Сказати, що міфи – це погано, не можна. Адже кожен із них вказує на те, чого нам бракує, а значить, демонструє те, до чого слід прямувати. Багато міфів чи героїв мають певні цінності, те, чого людям бракує в той чи інший історичний період. Жанна д'Арк – це самопожертва, Штірліц – вірність, Зоя Космодем'янська – стійкість, Роксолана… Для когось це національна гордість, а комусь її методи здаються занадто жорстокими. У будь-якому разі, якщо й вимірювати роль особистості в історії, то це слід робити з урахуванням того часу, а не сучасності, й дивитися на вчинки слід очима XVI, а не XXI століття. Історія ніколи не ставить крапку. Фахівці та пересічні люди, залежно від свого світосприйняття, самі ставлять знак оклику чи знак питання. Кожен сам з'ясовує для себе, хто гідний називатися гордістю країни і які мають бути для цього критерії. Тому ставимо трикрапку для роздумів… (9).

«Роксолана» Загребельного

Коли йдеться про Роксолану, не можна не згадати письменника, який підняв цей образ на недосяжні висоти. Тому саме його роман стоїть відокремлено від багатьох інших спроб донести світу правду й вигадки про відому галичанку. Саме до цього роману є бажання звертатися заради яскравого й неповторного опису подій того далекого часу.

Шлях селянської дівчини від рабині до могутньої султанші, описаний талановитим автором, захоплював думки й фантазії тих, хто опинявся у світі подій роману. Так сталося, що для багатьох українців образ Роксолани складався саме завдяки цьому відомому твору. «Про що цей роман? Про час, страх і смерть? Цілком можливо, але не так безпредметно, бо автор не філософ і навіть не історик, а тільки літератор». Загребельний відтворив цілісний образ жінки, повернув їй особистість, неповторність, гідність. Вона здобула все це через великі страждання.

Османські історики Алі-Челебі (XVI ст.), Печеві й Солак-заде (XVII ст.) надто вільно переповідають неперевірені чутки про підступність Роксолани. їм не потрібні обґрунтування. Навіщо було дошукуватися істини тоді, коли йшлося про жінку, та ще й чужинку? Звичайно, якщо традиція склалася, то ламати її вже ніхто не хоче. Не дивно, що вже в 1979 році в Стамбулі вийшла книжка Зейнепа Дурукана «Гарем палацу Топкапи». На сторінках твору автор знову змальовує Хуррем як жінку підступну, злочинну і жорстоку, хоча й намагається пояснити цю жорстокість прагненням порятувати себе і своїх дітей (7).

Європейські письменники не відійшли від цього задавненого погляду на Роксолану. Іще польський поет Самюель Твардовський (1595—1661) у своїй поемі «Велике посольство» повторив усі звинувачення проти Роксолани, хоч міг би спростувати бодай деякі з них, скориставшись своїм перебуванням у Стамбулі.

Автор цього роману вирішив піти шляхом якнайточнішого дотримання історичної істини, використовуючи для цього тільки вірогідні джерела і документи і жорстоко відкидаючи все непевне. Мимохіть виникала спокуса наповнити книжку якомога більшою кількістю документів. Але знаючи, якими обтяжливими стають документи в багатьох сучасних книжках, автор намагався утримуватися від цієї спокуси, включаючи до тексту роману автентичні листи Роксолани (до Сулеймана і до польського короля Зигмунта Августа), уривки з деяких її віршів, взірці тогочасної стилістики з султанських фірманів, османських і вірменських хроністів та ще, ясна річ, зразки східної поезії (7).

У XVI столітті на орбіту вийшла Московія як політична сила. «Изумленная Европа, в начале царствования Ивана едва замечавшая существование Московии, стиснутой между татарами й литовцами, была поражена внезапным появлением на ее восточных границах огромного государства». (Цитується за виданням: Средние века: Сборник /АН СССР. Ин-т всеобщей истории. – М.: Наука, 1971. – Вып. 34. – С. 206—207) (1).

Папа Лев X намагався домовитися з російським урядом про церковну унію і спільну боротьбу з турками. Цього він зробити не зміг. Утім, папа Климент VII продовжує політику перетягування Москви на свій бік. Зберігся від тих часів великий лист астронома й теолога Альберта Піттіуса, що писав під псевдонімом Кампензе, – це фактично перша політична брошура про Московську державу. Цікавість до Московїї була такою, що на замовлення архієпископа Казанського італієць Паоло Джовіо робить опис Московської землі зі слів Дмитрія Герасимова, посла Василія III до папи Климента VII. Вся перша половина XVI століття – це наростання зацікавленості католицького світу у