Наталія Рощина - Роксолана

своєму ймовірному спільнику в боротьбі проти поганих, про що свідчать досить відомі посольства в Москву Сигізмунда Герберштейна, а також його славетні «Записки про Московські справи», так само як «Трактат про дві Сарматії» Матвія Міховського (Краків, 1517, 1521) (1).

Чи ж треба доводити, що у своїх пошуках сили проти султана Роксолана, яка добре знала політичну обстановку, теж могла б, зрештою, звернути свій погляд на далеку Московію, надто що там жили єдинокровні брати її нещасного народу? Саме таємний посол турецької султанші міг бути потрібним поштовхом для спорядження експедиції Ржевського, бо без цього поштовху ми не знайдемо для неї ніякого вірогідного пояснення. Історики й не намагалися знайти це пояснення, бо їм бракувало документів. Романіст має право піти шляхом припущення. Література тим і приваблива, що в ній все можна вигадати. Окрім психології (7).

В авторському післяслові Загребельний пише, що буває «життя таке жорстоке, що не лишається жодної хвилини для розмірковувань над абстрактними проблемами, воно ставить перед людиною тільки найконкретніші питання, тільки «так» чи «ні», тільки «бути» чи «не бути». Таким видалося все життя Роксолани». Автор доволі скептично ставиться до своїх писань, сумніви шарпали його серце… Він поставив за мету примусити здригнутися серця читачів.

Без перебільшення можна стверджувати, що мети він досягнув. Не можна прочитати роман й залишатися байдужим до подій на його сторінках. Сам Загребельний пише, що «література – не наука і автор – не дисертант. «Роксолана» – це тільки роман». Як багато в цьому короткому «тільки», бо, дослідник та фантазер в одній особі, Павло Загребельний відтворив закінчений психологічний портрет Роксолани й реалістично відобразив той складний час, у якому їй довелося виживати. Жінка, яка вийшла з-під його пера, не може не зацікавити як особистість своєю багатогранністю. Звичайно, в цьому персонажі багато домислів, але чимало й історичних фактів.

Сам автор пояснив міф створеної ним Роксолани через призму страждання: «Роксолана стала символом українки, яка ніде не пропаде, не загине ні при яких обставинах. Вона гідна поваги. Вона страждала все життя. Я написав в романі, що вона померла не від віку, а від страждань» (2).

Роман Павла Загребельного «Роксолана» – вдала, талановита спроба запалити в серцях українців віру у свої сили, гордість до свого минулого, до безмежних можливостей українського духу. Автор підносить Роксолану як фундаментальний приклад українського відродження. Не треба шукати в романі абсолютну історичну дійсність, але це аж ніяк не заперечує цінності цього художнього твору не тільки для самої України, а й для світової літератури – адже відомо, що вона не перевантажена історичними постатями – жінками.

Славетна галичанка в історії, літературі й мистецтві

До літературних спроб подарувати світові постать відомої на весь світ жінки ми вже зверталися. Кожен може зробити свій вибір, бо палітра опису надзвичайної особистості, якою, безумовно, є Роксолана, дуже колоритна й неоднозначна. Це легко пояснити, якщо пригадати, що п'ятнадцятирічне дівча, яке стало полонянкою, рабинею, зуміло пройти тернистий шлях і стало володаркою наймогутнішої на ті часи імперії, залишивши свій неповторний слід в її історії. Нездоланна, сильна й непередбачувана Роксолана сходить до нас зі сторінок відомих літературних творів. Окрім того, відомо, що в бібліотеці одного з італійських університетів є написана латиною книжка про Роксолану під заголовком «Roksolana uxor Suleimani».

Інтерес до цієї жінки не вщухає, що підкреслює звернення до цієї теми з боку науково-популярної літератури. Матеріали багатьох наукових конференцій, у ході яких обговорювався вплив цієї жінки на хід історичного розвитку Туреччини, її рідної України, тільки в черговий раз повертають нас до часів усесильної Хуррем. Статті в довідковій літературі, збірниках та періодичних виданнях знайомлять читача з існуючими джерелами інформації про відому султаншу з Рогатина. Крізь призму століть не тьмяніє постать нашої славетної співвітчизниці.

Роксолана – історична постать, описана не тільки в історичних хроніках. Вона стала центральним персонажем народних пісень, її малювали середньовічні художники, які схилялись перед її розумом. Незвичайна, майже казкова доля Анастасії Лісовської відтворилася в легендах, переказах. Про неї розповідали втікачі з турецького полону, козаки, мандрівні співці, бандуристи. Портрети українки, що володіла турецькою імперією, можна було найти в козацьких оселях, багатих хуторах.

Художники зображували султаншу то святою мученицею, то грізною месницею. Чимало творців відображали велику Хуррем з власної уяви, тому й різними були ті портрети. Наприклад, загадковий образ Роксолани дійшов до наших часів завдяки майстерності венеціанського художника Паоло Веронезе. З полотна цього відомого майстра на нас дивиться приваблива молода жінка у східному вбранні. Вона викликає симпатію й зацікавленість. Усміхнена й розумна, спокійна й зосереджена – такою постає перед нами маленька й тендітна на вигляд Хуррем на картині венеціанського майстра. З роботи італійського майстра стає вочевидь, що вона була дуже гарна: делікатна, скромна і спокійна на вигляд. Дивлячись у глибину її допитливих очей, ловиш себе на тому, що й сам заспокоюєшся. Нині цей портрет знаходиться в нашому Національному музеї у Львові.

Існують ще портрети Роксолани. Наприклад, прегарна робота німецького художника, на якій крісло султанші й буквально весь її одяг розшиті перлами. Такою побачив майстер велику Хасекі. Ми не можемо ставити під сумнів розкіш, у якій вона перебувала, але багатовікова історія свідчить, що справжнім її багатством став неабиякий розум та кмітливість, завдяки яким Роксолана й досі залишається загадковою постаттю. У нашому Національному музеї є два її портрети.

Зовсім недавно львівський художник Володимир Костирко написав картину «Роксолана», яка дуже швидко стала відомою. Сюжет цієї картини – прекрасна султанша. Хасекі з'являється перед нами побаченою очима людини XX століття: не спокійною, як у Паоло Веронезе, а вольовою, еротичною, з хижим блиском очей. Дивні червонясті відсвіти лягають на її тендітні руки, – так, ніби червоні вони від крові. Досить-таки відверте трактування образу.

Дійсно, життя Роксолани було сповнене як справами благими, так і кривавими злочинами. Знати про це – не означає засуджувати страшні вчинки нашої співвітчизниці. До того ж вона одержала своє покарання у своїх синах. Майстер пензля створив свою Роксолану, ту, якою він її уявляв після узагальнення відомих фактів.

Що ж до образу Роксолани в музиці, не можна обійти увагою відому оперу Д. Січинського «Роксолана» (1909), лібрето до якої написав В. Луцик, а диригував на прем'єрі М. Коссак. Заслуговує на увагу ще одна із спроб увіковічення пам'яті про нашу співвітчизницю. Пісня «Роксолана» на слова Д. Кременя; музика Т. Ярової – невеличкий додаток до музикального відображення відомого образу.

Звичайно ж, рідний Рогатин – місто, у якому, за