Володимир Опанасович Обручев - Земля Санникова

— Так і є, сохатий! — вигукнув Горохов.

Але це був не сохатий, а олень такий же на зріст, із гордо піднесеною красивою головою, увінчаною величезними рогами, які поєднували в собі особливості рогів як лося, так й ізюбра (благородного оленя); на роги останнього вони схожі були своїми розмірами, на роги першого тим, що закінчувалися широкою лопаткою із зубцями. Ця прекрасна дичина розпалила мисливців і, зупинена собаками, які напали на неї, стала жертвою розривної кулі.

— На сохатого схожий і не схожий, — заявив Горохов. — Що за звір, чи не знаєте, Матвію Івановичу?

— Мені здається, — відповів Горюнов, розглядаючи тварину, — що це — велетенський викопний олень, Cervus euryceros, сучасник мамонта.

— Але не з великих. Мабуть, молодий екземпляр, — додав Ордин.

— Ні, олень старий! — заявив Горохов. — Порахуйте, скільки відростків на рогах. Як на мене, йому років п’ятнадцять.

— Очевидно, це порода, яка дрібнішає, — припустив Костяков.

— І рідкісна, інших звірів із живих скам’янілостей ми бачили багато, а цього вперше зустріли.

— Отже, його треба обміряти й захопити із собою череп та роги.

— Роги занадто важкі, та й зберегти їх не можна — дивіться, вони весняні, м’які, налиті кров’ю, — зауважив Костяков.

— Жаль! Ну, фотографія хоч буде. Я встиг зняти його, поки він відбивався від собак, — сказав Ордин.

На гаючи часу, обміряли, потім вирізали кращі частини м’яса, нагодували собак досита, відрубали роги й забрали голову для препарування на базі.

— Мозок і язик на вечерю! Це ласа страва! — захоплювався Горохов, який також вирізав шкіру зі спини для лагодження взуття.

За галявиною знов почався ліс, який тягнувся, поступово рідшаючи й дрібніючи, майже до крайнього урвища. Уздовж нього розстилалася метрів на п’ятсот багата мохова галявина: зелений печінковий мох і білуватий оленячий вкривали товстими подушками нерівний ґрунт, приховуючи уламки каменю, які впали з урвища.

— Ех, благодатне місце для оленів! Сюди б приганяти їх на літо, — зітхнув Горохов.

— А чи ви помітили, що на Землі Санникова, незважаючи на численні озера й болотисті луки, майже нема ґедзів? — запитав Горюнов.

— Так, так! Ані ґедзів, ані мошкари й навіть комарів зовсім мало, — підтвердив Ордин.

— Одне слово, рай земний! Не те що наш край, де влітку життю не радий від ґедзів, — додав Горохов.

— А пригадайте, Микито, що ви казали нещодавно про марево й шайтанів! — засміявся Горюнов.

— Можливо, все, що ми бачимо, тільки мара? — запитав Костяков.

Горохов зніяковіло посміхнувся й похитав головою. Усе, що він бачив за ці два дні, було незвичайне, але на мару не схоже.

— Ось коли ми благополучно повернемося до Козачого, тоді я скажу, мара це чи ні! — викрутився лукавий якут.

На моховищі помітили поблизу кілька північних оленів, що паслися й, побачивши людей, швидко сховалися в кущах.

Ближче до підніжжя урвища натрапили на стадо гірських баранів, які сховалися за величезною брилою, що звалилася зверху. Вони помчали спочатку вздовж урвища, а потім з дивовижною спритністю почали підніматися вузьким карнизом, перестрибуючи через широкі проміжки, які розтинали його на частини. На висоті метрів сто вони сховалися на ширшому уступі.

Урвище у вигляді похмурих чорних стін із буро-червоними патьоками й плямами лишаїв піднімалося високими уступами вгору; воно складалося з базальту, який, очевидно, утворював усю окраїну цієї незвичайної западини. Поблизу його підніжжя рослинності не було; тут тягнувся хаос звалених уламків, вкритих лишаями; подекуди в ямах поміж ними білів сніг. Нависла скеля привернула до себе увагу мандрівників. Вона захищала від дощу майданчик у кілька квадратних метрів, вільний від уламків, але весь витоптаний і загиджений гірськими баранами. У його заглибині було щось на зразок природної ніші, на стінці якої гострий погляд Горохова помітив наліт кіптяви.

— Ой, тут були люди! — вигукнув він.

— Ті, які пасли гірських баранів? — засміявся Костяков.

Усі скупчилися коло ніші; в заглибині виявилося кілька головешок, вуглини, зола, обгорілі кістки. Оглянувши уважно майданчик, побачили кілька дуже грубо оброблених кам’яних знарядь і скалки кременю.

— Люди кам’яного віку! — заявив Ордин. — І навіть не неоліту, а палеоліту, судячи з примітивності обробки.

— Коли ж вони жили тут? Може, тисячу років тому? — підхопив Костяков.

— Ні, вогнище досить свіже. Воно на самій поверхні, не вкрите уламками скелі, а тільки пилом, який, мабуть, здіймають барани, коли топчуться тут.

— Отже, ми зустрінемо десь на Землі Санникова дикунів кам’яного віку — можливо, людожерів? — запитав Костяков.

— Обгорілі кістки наче людські, — підтвердив Ордин.

— Невже це будуть ваші онкілони? — звернувся Костяков, неначе з докором, до Горюнова.

— Онкілони пішли із Сибіру кілька сот років тому. На той час північні народи не були вже людьми кам’яного віку — вони знали вживання заліза.

— Так, наші прадіди вже добували руду й кували залізні ножі, стремена, кільця, гаки, — підтвердив Горохов.

— Але поряд з цим широко вживалися вироби з рогу, кістки, каменю, виготовлення яких збереглося в усіх тубільців, які були відірвані від новітньої культури й жили в нетрях, куди важкому залізному товару проникнути не легко. Але ці вироби схожі за своєю обробкою з виробами неоліту, і аж ніяк не палеоліту, — пояснив Горюнов.

— Отже, це вогнище не онкілонів?

— Авжеж, ні! Очевидно, тут уціліли люди давнього кам’яного віку, сучасники мамонта, печерного ведмедя та інших тварин кінця льодовикового періоду.

— І якщо вціліли ці тварини, як ми вже переконалися, то, звичайно, могли вціліти й люди, — додав Ордин.

— Якщо тільки онкілони, які мають вищий ступінь культури порівняно з цими дикунами, не знищили останніх, — сказав Горюнов.

— Вогнище свідчить, що вони ще існують, або існували дуже недавно, можливо, поодинці, — зазначив Ордин.

— І побачити дикунів кам’яного віку буде дуже цікаво, — додав Костяков. — Вони живуть, мабуть, у печерах країв улоговини, і треба попередити Нікіфорова, тому що зустріч із ними навряд чи безпечна, якщо вони людожери.

Повернувшись до краю кущів, мандрівники вирушили вздовж них на південний захід і до вечора наблизилися до своєї бази.

Коли білі замети були вже недалеко, Горохов не втримався й підстрелив гірського барана, який стояв на уступі досить зручно для пострілу.

У відповідь пролунав постріл на базі, і незабаром назустріч вийшов Нікіфоров у супроводі Пеструхи, яка, весело помахуючи хвостом, кинулася обнюхувати Крота й Білуху, які вітали її так само.

Нікіфоров напередодні доставив благополучно тушу бика на стоянку, а цього дня добув гірського барана і підвіз запас дров. Він уже вирубав для себе грот у заметі, поставив у ньому намет, обгородив вихід стіною з брил льоду з вузьким