Володимир Опанасович Обручев - Земля Санникова

проходом, який на ніч також закладався брилами, і в компанії Пеструхи почувався в безпеці.

Зустріч з онкілонами

Тиха погода наступного дня затримала мандрівників до полудня на стоянці, бо тільки тоді розійшовся густий туман, який, очевидно, був характерною особливістю клімату Землі Санникова, — в усякому разі навесні. Це було не дивно: численні теплі озера й струмки давали багато вологи повітрю, а велика площа снігів і льодів, яка оточувала землю, зумовлювала згущення цієї вологи в туман після заходу сонця. Вологий клімат землі пояснював також велику кількість мохів і лишаїв у лісах; стовбури всіх дерев були моховиті, а з гілок спускалися численними пасмами сірі лишаї.

Той же туман, очевидно, був причиною того, що Землю Санникова, незважаючи на висоту її гір, так рідко було видно з острова Котельного; весною тумани, мабуть, висіли майже весь час над нею, а пізніше, коли скресало море, тумани, що стояли над ним, застилали землю густою завісою.

Другу екскурсію вглиб Землі Санникова здійснили на північний захід. І в цьому напрямку ліси чергувалися з більш-менш просторими галявинами; посередині останніх здебільшого були озера; найближчі з півдня вже заростали, перетворюючись на болота, більш віддалені ще не зазнали цього, але виверження пари були помічені лише в деяких і тільки незначною мірою. Мабуть, з цього боку вулканізм улоговини вже згасав. На галявинах зустрічали биків і коней, але в меншій кількості й обережніших, які, очевидно, добре знали небезпеку близькості людини. Носорогів бачили тільки один раз здалеку. Зате тут було багато кабанів, які населяли очерети поблизу озер, і одного з них добули на вечерю.

На ночівлю зупинилися на узлісся великої галявини й, склавши рушниці та торбини на траву, вирушили в ліс рубати дрова для багаття. Раптом собаки, що залишилися коло речей, відчайдушно загавкали. Горохов і Ордин, які були поблизу, вибігли на галявину й побачили великого ведмедя, який обнюхував їхні торбини, — запах свіжого м’яса, очевидно, роздражнив його апетит. Собаки з гавканням і скавчанням намагалися вкусити його за задні лапи, але він спритно відбивався ними й сердито гарчав.

Що було робити? Рушниці лежали біля торбин, яким загрожувала небезпека бути розідраними на шматки, незважаючи на зусилля собак. Ордин, у якого в руках була сокира, шепнув Горохову:

— Я підійду до нього ззаду й вдарю сокирою. Коли він повернеться до мене — хапайте рушниці й стріляйте.

У цей час ведмідь розідрав кігтями одну з торбин і засунув до неї морду. Ордин швидко підскочив іззаду й з усього маху всадив сокиру до самого обуха в хрестець ведмедя, а потім відскочив убік. Страшне ревіння оголосило галявину; ведмідь став дибки, але тут же перекинувся навзнак, ледь не придушивши Крота. У ведмедя було перебито хребет, і він качався з ревом по траві, розмахуючи передніми лапами. Собаки вчепилися в його нерухомі задні ноги, а Горохов, підхопивши рушницю, всадив розривну кулю в лівий бік ведмедя. Через кілька хвилин величезна туша лежала нерухомо, зрошуючи траву кров’ю.

Підійшли Горюнов і Костяков із оберемками дров. Усі обступили ведмедя, дивуючись з його розмірів: він був у півтора рази більший за відомого їм бурого ведмедя, а ікла його мали понад десять сантиметрів у довжину.

— Ми дешево відбулися цього разу! — сказав Горюнов.

— Одна розідрана торбина й поранений собака, а могло бути гірше.

Справді, ведмідь в агонії зачепив лапою бік Білухи, і він почервонів від крові. Собака вже зализував свою рану, на щастя, неглибоку.

— Надалі нам наука! Хтось має залишатися коло речей із рушницею напоготові, — сказав Ордин. — Не кожного разу вдасться так вправно всадити сокиру в спину величезного звіра.

— Так, потрапиш до нього в лапи — живим не вирвешся! — зауважив Горохов, беручись за здирання шкури.

Ордин зміряв ведмедя, фотографувати його було пізно — вже смеркалося.

Довелося перенести речі в інше місце, бо туша неприємно смерділа, що не завадило собакам наїстися досхочу. Ніч минула неспокійно. Собаки весь час гарчали, але густий туман, який огорнув галявину до півночі, не дозволяв бачити причину їхнього хвилювання. Біля туші, залишеної за сотню кроків осторонь, чулася метушня, плямкання, хрускіт кісток, якісь нічні хижаки бенкетували над залишками. На світанку Горохов знайшов уже обгризений дочиста скелет і бачив двох великих вовків, які швидко зникли з його наближенням.

Цього дня туман, завдяки вітру, розсіявся раніше, і мандрівники продовжували свій маршрут на північний захід. Ведмежу шкуру Горюнов розіп’яв між деревами узлісся, розраховуючи захопити її на зворотному шляху. Минули ще дві галявини з озерами; у другому височів білий пагорб із туфу, але виверження, очевидно, давно не було, тому що туф покрився лишаями.

Виходячи на третю галявину, почули голоси людей на протилежному боці. Але собаки здійняли гавкання — і голоси одразу замовкли. Через галявину йшла добре втоптана стежка, що огинала невелике озеро, біля якого на вогкому ґрунті легко було розпізнати сліди людських ніг, узутих у м’які торбаси.

— Оце вже люди не кам’яного віку! — вигукнув Горюнов. — Ті, напевно, ходять ще босоніж.

— І якщо люди взуті подібно до наших північних тубільців, вони мають бути схожі на них і нам не варто боятися зустрічі з ними, — додав Ордин.

Коли обійшли озеро, зарості очерету якого закривали протилежний край галявини, на ньому виявився зелений пагорб, із вершини якого вився димок. Коло пагорба стояли люди, а один, забравшись на його вершину, очевидно, оглядав галявину. Помітивши появу прибульців із-за озера, від повідомив про це решту; вони заметушилися, і незабаром назустріч вирушив загін, осіб тридцять, що розсипалися ланцюгом. Коли вони наблизилися, можна було розрізнити, що всі озброєні; кожний тримав у правій руці довгий спис, а в лівій — лук; із-за плеча видно було пера стріл.

На відстані сотні кроків від мандрівників ланцюг зупинився, і один, який ішов стежкою — очевидно, ватажок, — підняв руку й щось гукнув.

— Що він говорить? Якою мовою? — запитав Горюнов Горохова.

— Схоже на чукотську, — відповів Микита. — Наказує нам підняти обидві руки, якщо ми мирні люди.

Мандрівники підняли руки вгору. Негайно ланцюг поновив рух, але, скоротивши відстань кроків до тридцяти, знову зупинився за знаком ватажка, який спитав тепер:

— Що ви за люди, звідки й чому прийшли на нашу землю?

— Скажіть, що ми білі люди й прийшли з південного боку, з Великої землі, щоб подивитися на цю маленьку землю серед льодів, — розпорядився Горюнов.

Горохов переклав сказане.

— Ідіть ближче, білі люди, але знайте, що нас багато і ми всі