Володимир Опанасович Обручев - Земля Санникова

його порогами. А тут, так близько від Льодовитого моря, її присутність ще більше зрозуміла.

— Але як вона могла проникнути в це порівняно мале озеро?

— Це доводить, що озера Землі Санникова раніше були більшими й мали вільніше сполучення з морем. Тоді нерпи й забралися сюди; може, вся ця земля являла морську затоку й мала солону воду, а потім відокремилася, і затока, перетворена на озеро, поступово опріснилася, тож нерпи поволі, може, протягом цілих поколінь пристосовувалися до прісної води.

Повернувшись до чайника, що вже кипів, мандрівники невдовзі були свідками повторного виверження пари в центрі озера. Від попереднього виверження минуло сорок хвилин.

Після чаю, огинаючи озеро біля самого берега, мандрівники переконалися в правдивості слів Горохова.

В одному місці вони побачили висунуту з води голову невеликого тюленя, який дивився на людей своїми оксамитовими круглими очима. Але собаки, упізнавши добре знайомого їм звіра, що був ласою здобиччю, кинулися з гучним гавканням до берега, і тюлень, зневажливо пирхнувши, сховався.

— Ваша правда, Микито, це, звичайно, нерпа! — підтвердив Костяков.

Перші ознаки людини

За галявиною знову починався ліс, у якому знову йшли звіриною стежкою, пустивши собак поперед себе. Серед лісу раптом пролунало їхнє відчайдушне гавкання. Наблизившись із рушницями напоготові, мандрівники побачили, що собаки зупинили цілий табун коней, які, очевидно, бігли до озера на водопій. Собаки, підібгавши хвости, гавкали й скавчали, а коні дивилися із подивом на цих хоробрих карликів, які насмілилися перепинити їм шлях.

Вони били копитом землю, хропіли, але не наважувалися рушити вперед.

— Ну що нам робити? — вагався Костяков. — Вони заступили нам шлях.

— Доведеться стріляти, — запропонував Горохов.

— Але тільки не кулею! — заявив Горюнов. — М’яса в нас достатньо. Стоять вони незручно, і поранений вожак кинеться на нас, а за ним увесь табун. Стріляйте качиним дробом — він поцілить у найближчих і злякає їх.

Грім пострілу, який прокотився вузьким зеленим коридором стежки, і дрібний шріт, що осипав передніх коней, зчинили надзвичайний переполох.

Дике іржання стрясало повітря, коні ставали дибки, повертаючи у тісноті, перекидаючи одне одного й ламаючи кущі та молоді дерева обабіч стежки. Суцільною масою табун нарешті розвернувся і помчав назад.

— Тепер можна йти спокійно — нікого не зустрінемо в лісі, — сказав Ордин.

Дикі перегони табуна справді розполохали не лише тварин, а й птахів, які на деякий час замовкли. Без перешкод дійшли до наступної галявини, на якій увагу негайно привернув до себе сніжно-білий пагорб, що височів у центрі й різко виокремлювався на зеленому тлі лугу й лісу.

— От так штука! Який великий замет! — вигукнув Горохов.

— Скоріше лід, що не встиг розтанути, — поправив Горюнов.

— Невже тарини бувають такі високі? — запитав Костяков.

— Ні, не бувають. Це мабуть, лід, що намерз навколо гирла дуже потужного джерела.

— Невже таке буває?

Минувши луг, мандрівники переконалися, що пагорб височіє серед невеликого озера, тож припущення, що це намерзла крига або замет, відпадало. Зблизька пагорб мав вигляд уступів, що піднімалися один над одним, і в бінокль можна було роздивитися, що по них струмками стікає вода.

Усі, вкрай здивовані, розглядали це дивне узвишшя, коли раптом із його вершини зі свистом і шипінням вирвався фонтан, який супроводжувався клубами пари; він піднявся метрів на десять і розсипався дощем по уступах. Цікаве явище тривало не більше однієї хвилини, після завершення якого пагорб набув попереднього вигляду і тільки трохи курився.

— Тепер усе зрозуміло! — Це гейзер — гаряче періодичне джерело, які часто виникають у вулканічних зонах Землі, — сказав Ордин.

— Ви маєте рацію, а пагорб — відкладення кременистого туфу, що осаджується з води, поки вона стікає уступами.

Заміряли температуру в озері — вона виявилася 35 градусів за Цельсієм, й зануреній руці здавалася гарячою.

— Ось чому на озері не видно птахів, — сказав Костяков.

— Мабуть, нема й риби: сплесків ніде не помітно, — додав Ордин.

Але озеро не було зовсім мертвим. На дні його виднілися дивні червонуваті водорості, поміж якими снували купами дрібні ракоподібні, які, очевидно почувалися чудово в теплій воді. Але вищим тваринам вона була не до вподоби — кілька качок, які сіли на озеро, із переляканим кряканням знову піднялися, ледве торкнулися води.

— А чи не час нам подумати про ночівлю? — запитав Горюнов.

— Так, сонце вже збирається сісти за гори, а вражень ми за день дістали вдосталь, — погодився Ордин.

— І треба вибрати зручне місце, захищене від хижаків, — додав Костяков.

— Таке місце ми не знайдемо — хіба що заліземо на дерево й спатимемо, сидячи на гілках, як птахи, що навряд чи буде приємно.

— Я вважаю, що треба спати не в лісі, а на чистому місці й по черзі вартувати, — заявив Горохов.

— Звичайно, і весь час підтримувати вогонь, який лякає хижих звірів, — сказав Горюнов.

Оскільки поблизу озера палива не було, пройшли вздовж струмка, що витікав із нього, до узлісся, поблизу якого розташувалися під самотньою тополею. Засвітла нарубали дров на всю ніч і розклали два багаття, у проміжку між багаттями й лягли після вечері, розділивши час на двогодинні чергування. Ніч минула не зовсім спокійно: час від часу то ближче, то далі лунали різні звуки — мукання биків, іржання коней, ревіння носорогів, крики сов, а собаки відгукувалися на них гарчанням або гавканням. Із півночі туман почав огортати галявину, і світло щербатого місяця ледь пробивалося; туман повільно повз на південь, іноді розриваючись, і місяць на кілька хвилин яскраво освітлював галявину, а білий пагорб посеред озера іноді здавався плаваючим у молочному морі. Його виверження повторювалися кожні двадцять хвилин і також порушували тишу легким посвистом і шумом води, що спадала вниз.

На світанку повіяв досить сильний північний вітер, і туман швидко розсіявся. Сонце, яке зійшло над східним краєм улоговини, що мав вигляд чорного гострозубого хребта зі смугами снігу по уступах і складках, застало мандрівників уже готовими до роботи. Цього дня вирішили йти на схід до краю улоговини й уздовж неї повернутися на базу біля заметів, щоб відвідати Нікіфорова, повідомити його про існування великих ведмедів і носорогів та порадити не полювати на них.

Незабаром знайшли вузьку стежку, що вела з галявини на схід через ліс, який простирався на кілька кілометрів, поступово рідшаючи. Добули кілька рябчиків і великого глухаря, якого собаки загнали на дерево, звідки він із подивом розглядав дивних звірів, поки постріл не скинув його вниз. Галявина, яка змінила ліс, виявилася дуже вогкою, а середина її була справжнім моховим болотом, яке зайняло, очевидно, місце колишнього озера.

Довелося