Мар'яна Доля - Впізнай мене, Мар'яна Доля

23. Помста номер один

Купити два препарати і висипати з капсул одні ліки, підмінивши їх другими — це мені раз плюнути. Я ж тепер все пам’ятала, роки навчання на фармацевта далися взнаки. 

Повернулася до свого ( тепер не свого) будинку вже без пригод. Гальма працювали як належить. І я засумнівалася,  чи справді хтось хотів мене зараз вбити. Юрія немає, а Магда весь час була в будинку, вона не виходила до гаража. Та й навіть якби виходила, я дуже сумніваюсь, що вона розбирається у техніці. Якби вона хотіла прибрати мене — найняла б кілера. Або просто вигнала б з роботи. Але навіщось тримає, значить, вона не здогадується, що я Віра. 

Може, мені просто здалося, що гальма не працюють. Виникла тригерна ситуація, пов’язана з тим, що на цьому самому місці вони раз уже не спрацювали. А далі сталася миттєва панічна атака. Добре, що все обійшлося. І що я, нарешті, все згадала. 

Але тоді, напередодні Геловіну, мені не здалося. Над моєю автівкою дійсно хтось попрацював. І я знаю, хто це був…

Я дивилася на баночку з капсулами у себе в руці. Ще не пізно було викинути їх і забратися з цього будинку. Викреслити цю парочку із свого життя. Почати все з чистого аркуша, адже тепер мене точно ніщо не мучитиме. Я знаю своє минуле, отже можна спокійно залишити його позаду і рухатися вперед….

 — Ніко, я чую, що ти прийшла! — почувся зі спальні невдоволений голос Магди. — Чому ти там баришся? Тебе лише за смертю посилати! Неси мені ті кляті ліки!

Насправді вона вжила значно міцніший епітет. Я ще раз поглянула на вхідні двері.

Це була точка неповернення. 

Я нею не скористалася.

Налила у склянку води і понесла до спальні разом із капсулами.

 — Я вже думала, що ти втекла і вкрала мою машину. — вона реготнула. — Послухай, Ніко, чи як там тебе!  Може, ти не та, за кого себе видаєш? Ти не показувала мені свої документи…

 — Вони в мене вдома, — спокійно відказала я. — Можу показати електронний варіант у “Дії”.

Стас, добра душа, допоміг зробити мені нові документи. Вероніка Безіменна — так я тепер звалася. Замість Віри Зотової. 

 — Та на фіга мені твоя “Дія”. В мене голова розколюється, — простогнала Магда. — Ти не розумієш, де я жартую, а де говорю серйозно…

 — На роботі треба все сприймати серйозно. — сказала я і простягнула їй баночку з написом на етикетці “Анти-мігрень”. — Прийміть одразу дві.

Вона на диво слухняно проковтнула капсули, випивши усю склянку води. 

 — Там мій телефон дзвонить. — вона прислухалась. — Я забула його в вітальні…

 — Принести? — з готовністю запитала я.

 — Не треба. Візьми його і скажи, що я захворіла і сплю. Передзвоню, як прокинуся.

 — Добре, — я повернулася до виходу. — Відпочивайте. 

 — Дякую… Може, тепер я зможу заснути… Йди вже до того клятого телефону!

Епітет знову був нецензурний…

***

Я взяла телефон, що лежав на столі у вітальні, і прийняла виклик. 

 — Добрий день, Вероніка слухає.

 — А де Магда? — Зотов навіть не привітався. Він був страшенно невдоволений. 

 — Захворіла і спить. Попросила мене відповідати на дзвінки. Що їй передати?

 — Вона знову нажлуктилася?

 — Так, — збрехала я, не кліпнувши й оком.

 — Коли я приїду, то вижену її під три чорти!

 — Передати їй це? — запитала я, ледве стримуючи сміх.

Я ніколи не могла подумати, що це така насолода — бачити як він нервує, а самій залишатися спокійною і трохи насмішкуватою. Зазвичай у нас були протилежні ролі.

 — Ні! — гарикнув він, але потім трохи стишив голос. — Я сам їй все скажу, дякую. Нічого не передавай. Скажи тільки, що я повернуся завтра по обіді. 

 — Добре, передам.

 Якраз тоді, як я промовляла ці останні слова, повз мене промчала Магда, зігнувшись навпіл і тримаючись за живіт…

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍