Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

й роти були зашиті, з животів стирчали кишки, які

сходилися в спільному шлунку. Пульсуючий мішок мав пику їхнього улюбленця.

І тільки через нього дочки їли. Тітці Вальці вдавалося підтримувати в них життя.

Ма кілька разів намагалася з’ясувати, що вона для цього робить. Порятунку

потребували десятки життів в Ак-Шеїх, але відьма вперто не зізнавалася. Казала, що сила молитви до Діви — та й усе.

— Новий Повноважний приїхав з’ясувати, що сталося з Рябовим? — Тітка

Валька витерла руки від м’яса й повернулася до приготування мастила.

— Так. І несподівано швидко.

— Акинджиї передали на Матір Вітрів? — припустила Тітка Валька.

— Це зайняло б місяці. — Ма нахилилася до ступки відьми й скривилася

від смороду. — Старші Брати або знали, що так трапиться, або їх попередив

хтось із наших.

— Ти так боїшся, що тебе викажуть, що тобі всюди ввижається зрада, —

засміялася відьма. — Крім того, Гєра як офіційний бей мав їх повідомити.

— А тепер бреше, що Рябова розірвала буря.

— Він наляканий. І що він мав сказати новому Повноважному? Ти

прожила в Ак-Шеїх стільки років і все одно не віриш у джадала. Навіть у богів.

— Тітка Валька вклонилася статуетці Діви.

— Ти сама казала, що вона спить, — всміхнулася Ма.

— Спить — не означає не існує. Але, крім Діви, є й інші.

— Наприклад, Двобог?

Тітка Валька промовчала, а Ма осідлала улюбленого коника. Тривога за

Бекира відступила, натомість її опанували втома і злість.

— Я вірю в науку, у суєр і в здатність людей чинити жорстокість. Я

жодного разу не бачила цього вашого демона з будинку Гєри, цього джадала.

Але щодня ходжу повз Дерево Болю і бачу дурнуваті жертвопринесення. І я вже

відправила кілька дорослих у казан, а цього разу ми готуємося зварити дівчинку.

Тебе це не лякає, Валько? І чи не ти казала, що джадал не нападає на своїх? То

до чого ці звірства?

— Не нападав — не означає, що не нападе. — Відьма продовжувала

монотонно вимішувати суміш у ступці. Він убив Повноважного. Відчув давно

забутий смак крові. І тепер може прийти за кимось із нас. Кров як сіль: раз

скуштуєш — відмовитися важко.

— А чому ти не припускаєш, що це Гєра? Він так фанатично вірить у

джадала, у те, що той охороняє його будинок від бур, що міг принести йому

жертву — вбити Рябова? Або вбити його, щоб переконати інших в існуванні

демона? Владу найкраще підтримує страх.

Тітка Валька зробила охоронний жест, підійшла до статуетки Діви й

підсипала в жертовну чашу юшан, перемішаний із суєром, умочила пальця в

червону олію й поставила цятку там, де в шарах сала втопилася ключична

западина.

— У тобі говорять біль і почуття провини. За те, що ти зробила на Матері

Вітрів. Якби ти приєдналася до тогіреку Діви й поговорила з

іншими жінками Дешту, тобі б полегшало.

Тітка Валька вдарила по найболючішому. Ма важко відходила від пологів і

в лихоманці розказала відьмі, що працювала на Матері Вітрів. Пізніше Тітка

Валька розказувала, що в безпам’ятстві Ма плакала й просила пробачення —

начебто за вбивство десятків дітей. Ма цього не пам’ятала, як і подій на Матері

Вітрів. Дешт забрав ці спогади, Ма була йому за це вдячна. З роками залишилася

сама гіркота. Та й що таке могла вчинити Ма? Вона була звичайним медичним

працівником, яких сотні на Матері Вітрів. Можливо, каяття за якийсь злочин —

це спосіб покарати себе за те, що не пам’ятає чоловіка? Ма провела долонею по

короткому волоссю. Ці думки викликали головний біль. Може, Тітка Валька має

рацію. Може, їй варто доєднатися до тогіреку Діви — наркотичного трансу?

Тітка Валька говорила, що таким чином жінки з усього Дешту можуть відчувати

одна одну, наче бачать один сон, перебувають у маренні богині Діви. Тітка

Валька та інші жінки вірили, що богиня їх не покинула, а просто спить чи забула.

Друга версія смішила Ма найбільше: яка користь у богині, якщо вона забула про

своїх вірян.

— Тогірек Діви — подарунок богині жінкам, щоби ми не відчували

самотності, поки її немає. Знімай куртку, — відьма розмотала бинти, що

обмотували тулуб Ма, і скривилася. — Знову сама різала? Я б допомогла.

— Не було коли. — Ма застогнала від болю. — Працювала над ліками для

Бекира.

— Далися тобі ті ліки, хіба тобі тут погано? Ну зможе хлопчик виходити з

Ак-Шеїх — і куди ви подастеся? Скільки не тікай, дім завжди тебе наздожене.

Бо він тут, — Валька поплескала Ма по серцю і продовжила втирати мастило в

рани на лопатках.

— Не починай. Мені потрібна твоя допомога.

— Моя? — здивувалася відьма. — Ти ж віриш лише в науку?

— Я не про замовляння. Треба, щоб ти взяла кров у нового Повноважного.

— Ти хочеш, щоб я його вбила? — Тітка аж звискнула.

— Ні, ти що? Ти офіційна відьма, можеш його оглянути, взяти кров.

— А чому саме його кров?

Ма закусила губу. Скільки правди вона може сказати Тітці Вальці.

Зрештою вирішила, що половини цілком досить.

— Вони з Рябовим мають схоже обличчя. А кров Рябова показала дивні

ефекти. Тільки зараз він мертвий. А з мертвою кров’ю я нічого не зроблю.

— Так, — протягнула відьма. — А я й не зауважила, які вони схожі. Може, рідні брати?

— Тим паче варто спробувати. То ти мені допоможеш? — нетерпляче

перепитала Ма.

Завіса відхилилася, до юрти почали заходити жінки. Тітка Валька не

просто так казала про тогірек