Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

11 глава, Діана

Діана. 

— Та що саме трапилося? — я сиділа на ліжку, зовсім не розуміючи: А) як проспала потяг та Б) що “таке-е-е” трапилося в інституті. 

Подруга коротко пояснила, що Давиду добряче влетіло, але через що я не второпала. Потім хтось гукнув за спиною, і Надя люб'язно попрощалася зі мною, натякнувши на моє кепське становище через розлюченого Загороднього.

Годинник спокійно цокав на зеленій стіні, заповнюючи простір навколо. На мить його звук здався мені божевільним та до сирот на шкірі сумним. Я знала, що маю знов прощатися з родиною, близькими та цією домівкою. А також я здогадувалась, що телефон мав розбудити мене ще тихої ночі, аби я встигла на потяг. Але аж ніяк не об одинадцятій ранку! І це вказує лише на одне…

— Діан, вставай, люба. Вже он де сонечко зійшло! — гукнула мама з кухні.

Похапцем одягнувши білий м'який светр та сині джинси, взяла до рук валізу та думала вже йти, але враз погляд зупинився на нашій родинній світлині, що стояла на моєму робочому столі. Купа книг про рослини ніяк не могла замінити мені сім'ю. Тому ця фотографія завжди була на видному місці, аби я її бачила перед сном та кожної важливої миті. 

Невже хтось таки міг вимкнути будильник, щоб я запізнилася? Але навіщо? Няньо завжди був проти моєї поїздки до Києва, та таке втнути занадто! Не може бути… 

Хутко вибігши з кімнати, попрямувала вниз сходами на перший поверх нашої світлої оселі. Мамця вже поралася на кухні, а сестри гралися з їжею, вимазуючи своє обличчя пюре та кремом від тістечок. Катя дещо знічено поглянула на мене. 

— Сестло, я думала, що ти вже поїхала на потязі! — вона не вміла вимовляти літеру “р”, тому її вимова здавалася смішною та повертала хороший настрій. 

Мовчазна Марія майже не звертала на мене увагу, колупаючись ложкою у своїй таці з їжею. Сьогодні в неї не було настрою їсти. А життєрадісна Віра підтюпцем підбігла до мене, доїдаючи тістечко. Або ж намагаючись це зробити, бо більшість крему все ж опинилась на личку. 

— Діан, хочеш смаколик? — спитала мала, тримаючи в маленькій худенькій руці залишки їжі. — Поки мама не бачить! — вона хутенько заметляла голівонькою, шукаючи очима мамцю. 

Але тут Віру на руки підняла добра та гарна жінка, яка була схожою на мене. Наче птаха своїм крилом, вона огорнула дитинку та затанцювала по колу, співаючи слова:

— І хто тут в нас краде тістечка? Хто малий швершко? 

— Я не малий, — набурмосившись, відповіла Віра.

Але тут я згадала навіщо прийшла. Побачивши мою серйозність, мама одразу поставила на підлогу сестру та підійшла ближче. Трішки знічено перевівши погляд, я почала цю тяжку розмову, розуміючи майбутні наслідки. 

Я не часто сварилася з родиною. Звичайно, це траплялося, але ми хутко знаходили спільну мову, а зараз я відчувала образу. І не на абикого, а на батька. Того, кому завжди довіряла, але в одну мить усе змінилось.

— Мам, хтось вимкнув мій будильник, — почала я, опустивши очі додолу. 

— Дуже прикро! То ти запізнилася до інституту? Добренько, не переймайся… Няньо тебе підкине до станції, а звідти…, — та не встигла вона договорити, як я її перебила. 

— Мамо, я думаю, що справа у батьку. Він, можливо…, — але не знайшовши правильного пояснення, я замовкла. 

На плечі опинилась тендітна долоня матері. Вона поглянула на мене своїми небесними очима, які випромінювали занепокоєння. Я не знала що маю сказати, тому продовжила мовчати.

— Няньо б так точно не вчинив. Я в цьому впевнена, — відповіла мама навіть не ображаючись на мене за такі здогадки. 

— А хто? — трішки хрипким голосом спитала я. 

Вступити в інститут було моєю мрією. Я й досі пам'ятаю ту розмову з батьком та його серйозні очі, які так і кричали: “Безглуздість. Твої рожеві думки ні до чого хорошого не доведуть! Який сенс їхати так далеко?” та інше. І моя коротка відповідь, яка вперше за все життя вивела його з рівноваги: “Я поїду та покажу тобі чого варта. Я стану кращою лише для того, щоб показати тобі, що моє місце не тільки як домогосподарки, чи от працівником у полі. Я можу більшого. І ти це побачиш”. 

Та чи побачив він? Та чи помітив зміни в мені? Напевно, я й досі залишаюсь тою маленькою дівчинкою в його очах, яка здатна на найменше… 

Сльози потроху стікали з обличчя, але тут позаду почувся голос. І не когось з братів, чи сестер, а голос тата. Суворий, та з нотками доброти всередині. 

— Чого розсілися? Досить рюмсати! Ми зараз же збираємося та їдемо до станції. Тут декому варто виправляти свої помилки, — повернувши голову, помітила сповненого сил чоловіка, який нічого не боїться, і завжди готовий допомогти. 

Тато легенько кивнув головою, вказуючи на Славка, що м’яв руки, нервуючи. Підштовхнувши хлопця до мене, сказав: 

— Хтось хоче вибачитись. 

Шморгнувши, Славко тихенько відповів: 

— Це я вимкнув будильник, бо хотів… більше побути з тобою, Діан. Ти з цими заняттями зовсім забула про нас! Про родину! Інколи навіть дзвонити забуваєш, — ще тихіше додав він. 

І я зробила те, що мала зробити. Просто обійняла брата. Не хотіла казати нічого, але цей вчинок означав лише одне:

— Я не ображаюся.

Трішки постоявши, тато затупцяв ногою по дерев'яній підлозі, привертаючи нашу увагу. І вказавши на годинник, що красувався на шкіряному ремінці на руці, нагадав про важливість нашої поїздки. 

Але тут мама з докором вигукнула: 

— От халепа! Здається, Марійка захворіла. Зовсім розкисла зранку! — узявши на руки сестру, пішла до кімнати. — Ви там їдьте тоді самі, бо в мене справжня біда–бідусенька! 

Кивнувши, я, батько та Славко пішли до дверей, а незабаром опинилися на станції. Знов гул людей, купа суперечок та тяжкі прощавання з рідними. Братик в цей раз зовсім не плакав. Напевно, він й досі відчував провину за скоєне, а тому не показував що сумуватиме. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍