Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

— Беньк! — я стукнула пальцем по носику Славка, через що той аж підплигнув на місці, від неочікуваності. — Не рюмсай! Добре? — спитала я, посміхнувшись. 

— Я й не рюмсаю! — з докором відповів хлопчина, але в останню мить я помітила посмішку на його лиці. Сяйливу та по-своєму чарівну. 

Махнувши рукою, зайшла до купе. Знов довга дорога, знов купа розмов між, так званими, сусідами-пасажирами та знов… 

— О, ні! Тільки не ти, криклива дівко! — вигукнув старий вуйко! 

Я стояла на станції перону. На цей раз, напевно, мене ніхто також не зустрічатиме… Ще й ці люди, які так схожі на Назара та Надю чимсь махають мені рукою. Стоп! Це ж і є…

— Діано! Як довго ще ми тебе чекатимемо?! — до мене підбігла захекана цімборашка та хутко закрутилася довкола, мов метелик. — Назар, он, собі місця не знаходить. Все питає та питає…, — та не встигла Надя договорити, як її рот прикрила дужа рука парубка. 

— Ми собі місця не знаходили на парах! Де ти була на здачі проєкту? Давид ледве не повбивав своїм поглядом охочих! Такий набурмосений з самого ранку прийшов. А тут проєкт! Ще й викладач забрав у нього доповідь, яку ти, до речі, сама й написала. Тому він нічогісінько не зміг розповісти. Уявляєш? — на обличчі Назара засяяла дивна усмішка, але враз зникла, побачивши моє занепокоєння. — Щось сталось? 

— Ні-ні! — відповіла я, замахавши руками. — Просто… чом він не підготувався? Я ж дала готову інформацію та все інше. Невже тема виявилась занадто складною, і це через мене…

— Ану досить цих поганих думок, подруго! — перервала мої думки вголос Надя. — Все мине! Його ж інституту не вигнали? Ні? Тож житиме собі хлопчик й далі! А ти, до речі, добряче його перестрибнула! — з гордістю додала подруга. 

— Ще б пак! — додав Назар. — Цьому принцу взагалі начхати з гори на навчання. Тим паче проєкти! А тобі викладач за старання чотири бали поставив, уявляєш? Звичайно, не без знятого балу, але все ж таки…, — посміхнувшись, повідомив Величко. 

Тож настрій трохи покращився, і посмішка знову повернулась до мене. Продовження шляху Надя багато розповідала про доповіді інших, та я майже її не чула. Одночасно радість та якесь дивне передчуття гралися на моєму обличчі. Доходячи до гуртожитку, подруга вигукнула, ляснувши себе по голові: 

— Діан, я тут забула дещо купити. Нам стільки всього позадавали, а, розумієш, ручки усі позакінчувались. Та й пити майже нічого немає…, — зрозуміло, ручки всього лише додаток до тої купи продуктів, які я маю узяти. — Список напишу в Telegram! Па-па! — на щастя, Назар узяв мої речі собі, аби донести до гуртожитку. А Надя з вільними руками поплигала далі, залишивши мене знов на самоті. 

Я йшла собі спокійненько, несучи у торбі різні “важливі” смаколики та кілька ручок зверху. Мені іноді здається, що Надя спеціально так чинить, аби я ходила за нікому непотрібними речами в магазин. Чи то виганяючи з гуртожитку, чи то маючи інші причини. А, хай йому грець! Байдуже. 

Бац! 

Продукти хутко полетіли хто куди, а я ледве не впала на твердий асфальт. Ґулею точно не відмахалася б. Натомість мій “брат по нещастю” лише схопився за голову, але твердо продовжував стояти на ногах. 

— П–пробачте…, — прошепотіла я, але невдовзі зіткнулась зі знайомими злісними очима, що так і кидалися своїми блискавками. 

— Ти?! Дивись куди йдеш! А то повбиваєш тут усіх! — Давид мав ще ненависніший погляд, ніж при нашій першій зустрічі в інституті. 

— Я?! Та ти на себе позирай! Чого такий недуйдавий став?! — від обурення вигукнула я. 

— Неду…що?! — не зрозумів хлопець. На мить він вдивлявся в моє обличчя, наче намагаючись просвердлити його. — Та й взагалі ти зі своїми словами усе моє життя зіпсувала! Перед всією аудиторією мене на сміх підняла! 

— Я?! 

— Так, ти! — вигукнув Давид. Його обличчя ледь помітно почервоніло від обурення. Ще хвилина, і він був готовий вибухнути. — Тему не обговорила, обрала що заманеться, і радій собі! А я перед тим викладачем не знав куди й очі подіти! 

— То це я, виходить, винна? — на мить запала мовчанка. Я вже майже не стримувала себе, розуміючи, що Загородній не приклав й краплини зусиль, аби вивчити матеріал. Це вже занадто звинувачувати мене у своїх падіннях! — Щоб ти розумів, зараз поясню, милий фатюв. Якщо набабрав, то будь добрим, виправляйся. А якщо не хочеш вчитися, то що ти взагалі тут забув?! — останні слова прозвучали грубо, але терпіти охоти я не мала. 

Очі Давида наче дивилися повз мене. Він ковзнув поглядом по моєму обличчі, а потім трохи хрипким голосом відповів: 

— Ти нічого не знаєш. Нічого! Ані про моє життя, ані про мою родину. Тому не лізь куди не слід. Особливо в мої, — хлопець підійшов ближче, — мої справи! — але тут дужа рука відштовхнула його вбік. Запала мовчанка. Та тривала вона доволі не довго. 

Назар поглянув на мене, а потім перевів погляд на Давида. Той, своєю чергою, аж ніяк не приховував здивування від неочікуваної появи товариша. 

— О! То, бачу, й твій друг-визволитель прийшов! Цікаво, цікаво… Може, ще меч дістанеш та покличеш на дуель? — іронічно сказав Загородній.

— Якщо потрібно буде, то викличу. Але спершу попереджаю, якщо побачу тебе поряд з Діаною, то…

— То що? — перебив Давид. — Йди собі куди йшов. А я нічого, знай собі, поганого не робив, — поглянувши на мене, хлопець розвернувся та рушив вперед, нічого не говорячи. На мить я побачила якусь зміну в його зовнішності. Може, щось сталось? Хоча це аж ніяк мене не обходить! Тому пхати свого носа й справді не варто. Тільки… чому я й досі відчуваю провину, хоча й розумію, що в проєкті його промах. Та й мій, звісно, також…

— Хай щастить у своїй багатій родині! — неочікувано вигукнув Назар. — Вони ж за все заплатять, чи не так, сине мільйонера? — з єхидною посмішкою вигукнув Величко. На щастя, Давид відійшов доволі далеко, аби почути. Або ж почув, та чомусь нічого не відказав.