Світлана Володимирівна Тараторіна - Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

class="p1">— П’ять рублів — пекельне створіння, — відрізала мадам і потерла пальцями.

Під незадоволене скавучання Парфентія Тюрин витяг банкноту і поклав на долоню. Паща Солохи розтягнулася у подобі задоволеної посмішки.

— Інтелігентну людину відразу видно, — прокумкала відьма. — Зараз побачите своє чортеня.

Солоха запалила жмутик смердючого бадилля, підсунула кулю й обійняла її слизькими пазуристими лапами. Від диму дерло в горлі. Слідчий ледве стримав кашель, з очей бризнули наглі сльози. Топчій смачно вилаявся. Під жирними пальцями Солохи замерехтіли вогники, збіглися у стійку цятку. Й ось уже на дні кулі з’явилася мініатюрна фігурка, що рушила назустріч. З кожним кроком вона росла. І збільшилася рівно настільки, щоб маленький, але цілком живий Фріцик переступив край кулі й розсівся на столі.

— Назви себе, дух пітьми, один з легіону, підданий батька брехні, той, хто тримає за руку самого Люципера.

— Фріц Абрамович Розсоха, — скромно привітався чортик. Його фігурою, наче віддзеркаленням у воді, пробилися хвилі.

Солоха розчаровано квакнула.

— Питайте, тільки швидко. Канал непевний, крізь нього так і норовить ще хтось пролізти. Безкоштовно.

Олександр Петрович розгублено заморгав. Ще ніколи доти йому не доводилося допитувати загублену жертву.

— Хто тебе вбив?

Фріцик сумно подивився, але не видав і звука.

— Хто замордував, тебе, чортяко? Відповідай, гаспиде, начальству? — голосно, як глухому, пригрозив Топчій. Чортик здивовано глянув на ропухо-жінку.

— Він вас не чує.

Солоха щось прошепотіла і потерла кулю.

— То робіть щось, мадам. Ми заплатили вам чесні гроші! — ощирився Топчій.

Відьма незадоволено зиркнула, додала зілля. Довгим рожевим язиком облизала губи, надула щоки і голосно сплюнула у вогнище. На масному чолі виступив піт.

— Маєте кілька хвилин.

Цього разу Тюрин зорієнтувався швидше. Схопив Парфентія за барки і повалив на підлогу. Потім тицьнув на чортика і жестами запитав.

— О, то все вона! — зрадів Фріцик, — бісова плямка-поцілунок. Зваблива, як пекельне сонце. Солодка, як молоко чортячої мами. Хіба я міг устояти? О її зрадливі вуста! Як просила, як молила! Фріцику, зроби, Фріцику, будеш мати мою душу. І я зробив. Я підібгав хвоста і пішов до Ідзя, хай і його забере Вельзевул. Ви знаєте Ідзя, це бісове поріддя? Довелося молити. Але він зробив і приніс те, що вона хотіла.

Фігуру чортика простромили гострі списи світла, голос почав слабшати, а тіло ставати прозорим.

— Швидше! Швидше! — підганяла Солоха.

— Хто такий Ідзьо? Де його шукати? — самими губами, в надії, що чорт зрозуміє, проказав Тюрин.

— Так, так! Ідзьо, — і далі торохкотів чорт. Голос зарипів, і вдалося тільки розібрати: «На неї не маю зла, на плямку-поцілунок. Так і передайте. Чека… пеклі». Сумні очі хитро блиснули.

— А документик? Кажи, асмодей пекельний, документик липовий — твоїх рук справа? — Топчій видер кулю з ропушиних лап і щосили затрусив.

Солоха незадоволено витріщилася на самоуправство околодочного. Нарешті клацнула пальцями і щось проплямкала. Магічне знаряддя, ніби щука з невода, вислизнуло, вдарила вовкулаку по лобі і плавно приземлилося на стіл. Топчій з’їхав на підлогу. Солоха навіть не глянула. Її увагу поглинув Тюрин. Від жаб’ячих зіниць ставало не по собі.

— А ви цікавий, здається, ще до мене прийдете, — Солоха щось йому простягнула.

— Дуже сумніваюся, — гаркнув Тюрин, допомагаючи вовкулаці підвестися, й аж тоді глянув на подарунок. Усередині маленького слоїка лежало кілька темно-брунатних зацукрованих грушок. Олександр Петрович ахнув. Це було справжнє сухе варення.

— Компенсація за неякісну послугу, — губи Солохи розтягнулися у широку ропушу посмішку. — Хтось наклав сильні печаті. Не хотів, щоб чорт заговорив.

*

— Що ми маємо? — стомлено проказав Тюрин. Вони розсілися на одній з лавочок у «Шато-де-Флер». Топчій позіхнув і щільніше загорнувся в кітель. Вечори дедалі більше нагадували про наближення осені. З кишені дістав соняшникове насіння і простягнув шефу.

— Ви ж макової росинки від рання у роті не мали, — вовкулака потрусив гостинцем. Олександр Петрович похитав головою, але жест Топчія його зворушив. А ще він з подивом усвідомив, що не відчуває ні слабкості, ні голоду. Нове тіло, здавалося, готове працювати цілодобово.

— Документи сфальсифікував чорт Фріцик, — провадив Тюрин. — Качур-Бачковська стверджує, що останнім з Фріциком спілкувався гласний Фальдберг. Це підтверджує версію Добриніна, що документи підробила нечисть. Але Фріцик мертвий. Злочину він не заперечує, щоправда, звинувачує якусь «плямку-поцілунок» і називає ім’я Ідзьо. Висновок, Парфентію Кіндратовичу?

— Треба шукати Ідзя, — зітхнув Топчій.

— Ваша правда, — погодився Тюрин. — От і беріться до справи, а я спробую дізнатися, що ж то за магія була використана для підробки документів. Здається мені, це куди більша загадка.

IV

Відживлення забрало ціле літо. Спершу Тюрин валявся, приєднаний до машини Гальванеску, потім учився ходити і говорити. Жив у доктора на Біологічній станції. Знову став багато читати. Тюрин змалечку любив книги, але життя у постійних роз’їздах дозволяло возити з собою хіба книжку Лазаруса.

Спершу Олександр Петрович проштудіював усю книгозбірню Гальванеску. Шукав інформацію про вид, на який перетворився, прагнув зрозуміти, ким він став. Доктор Гальванеску не зміг до ладу пояснити природу відживлення. Белькотів про удачу, сприятливу ситуацію і рідкісну придатність тканин Тюрина. Лише пізніше Олександр Петрович відкрив приголомшливу правду. Він чи не єдиний відживлений в Імперії.

Інші згадки про подібні експерименти були чутками, спричиненими галасом навколо книги Мері Шеллі «Франкенштайн, або Сучасний Прометей», виданій у Європі у 1818-му.

Того ж року в Межі згадали про кощів. У газеті «Киянин» вийшла гнівна стаття, де випадок, описаний Мері Шеллі, назвали спробою створити «ходячого мерця».

Сотні років кощів ніхто не бачив, але страх передавався з покоління в покоління. У літописах описувалося, що по смерті Змія Межею прокотилася пошесть. Люди і нечисть перетворювалися на безмозкі ходячі трупи, яких і називали кощами. Хвороба передавалася через укус.

Відтоді вийшло чимало праць, присвячених кощам. У 1818-му через книгу Мері Шеллі згадали фразу середньовічного дослідника Януша Дрога: «Не виключено, що кощі — наслідок самодурства чаклуна-невдахи, який вирішив проекспериментувати з закляттями відживлення».

За часів імператора Палкіна припускали, що кощі — малодосліджений вид людиноподібних. У кінці XIX століття медик Іван Пирогов спростував цю теорію і назвав кощів жертвами невідомої інфекції.

А у 1892-му кощі вперше з’явилися на вулицях Києва. Саме це, як писав сенатор Турау у звіті «До питання про київський погром», спричинило вуличні заворушення.

Люди були переконані, що це нечисть розносить пошесть. Кощі жахали невразливістю. Лише за кілька тижнів стало зрозуміло, що їх зупиняє тільки вогонь фенікса. Райони, де помічали ходячі трупи, випалювали і закривали на карантин, а нечисть просто знищували. За кілька тижнів 1892-го навалу вдалося погамувати.

У перший місяць відживлення, коли Тюрин ледь міг поворухнутися,