Світлана Володимирівна Тараторіна - Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

— Цей лист теж виник тут, у Думі? — запитав Тюрин.

— Ні, у музеї старожитностей. А що найдивніше, — Шкуро нахилився і поманив Тюрина пальцем, — коли я тільки прийшов, запросив листа до нас передати. Дурість несосвітенна — документ державної ваги зберігати у міському музеї. Так там не знайшли. Звідки прийшов, туди і пішов.

*

Надворі почало сутеніти. Вздовж Хрещатика розгорялися ліхтарі. На виході з Думи на Тюрина мало не наскочила одна з жовтобілетних дівиць. На її спині красувалася велика дірка, крізь яку виднілися оплетені квітами органи. Слідчий здригнувся, а Топчій тихенько заскавучав.

— Що ви там на машинці настукали, Олександре Петровичу? — проводжаючи поглядом мавку, запитав околодочний.

Тюрин дістав аркуш і простяг Топчію. Перед очима досі маячіла дірка на спині. «Невже тепер мені світять лише жінки з нечисті?» — подумав Тюрин і скривився.

Він згадав, як в останньому класі гімназії синок купця другої гільдії Васька Кунцев витягнув у батька десять рублів і несподівано покликав гульнути. Вони не дружили, але у Тюрина ніколи не було своїх грошей, тож він забув про обережність і погодився. Вони подалися у жовтобілетний район, Васька хитро посміхнувся і сказав, що для «нечистелюба» в нього особливий подарунок. Тюрина схопили і запхали до темної кімнати. У дальньому кутку спиною до дверей стояла дівчина. Довге чорне волосся сягало попереку. Почувши гостя, дівчина повільно скинула сорочку, оголила пружні сідниці й тонкі білі ноги, а потім зачерпнула рукою волосся, прибрала його — і через плече подивилася на клієнта, щоб оцінити ефект. Від лопаток і до попереку мала діру, крізь яку було видно нутрощі. Серце потворно пульсувало між ребрами. Але не це злякало Тюрина. У чорних очах мавки палала ненависть.

Тоді Тюрин учепився у двері і змусив себе так простояти не менше п’ятнадцяти хвилин. Потім вийшов і мовчки проминув товаришів. За місяць витягнув гроші з дядька і повторно навідався до закладу мадам Блюхер. Але вже до людини.

— «Усе написане, видрукуване чи в інший спосіб відбите на папері має ті самі права, що і будь-яка жива істота у славному місті Києві…» То ви просто передрукували несправжнє рішення? — розчаровано дочитав Топчій.

Тюрин вихопив у нього документ. Його не переставала дивувати змінна натура Топчія: то він вражав здогадливістю, то дратував безміром глупоти.

— Ось бачите? Хвостик у єр? Роззуйте очі, Парфентію Кіндратовичу, ось тут і тут? Однаково недодруковані. Нехороші цидулки вистукали на машинці чорта. Немає сумнівів. Треба їхати до Фріцика.

III

Як повідомили в управі, Фріц Абрамович Розсоха жив у пансіоні мадам Шломо в подільських нетрищах. Будинок досі нагадував про колишню респектабельність. Але тепер кам’яницю, наче забутий гриб, зусібіч підпирали дерев’яні бараки, де тулилися сотні незаможних людиноподібних.

За мірками околодку чорт розкошував — мешкав сам, ще й мав окремий вихід.

Ще на сходах Тюрин відчув ядучий запах сірки і наказав Топчію вибити двері.

Розпластане тіло Фріцика лежало в центрі пентаграми. На чолі, долонях і ратицях мерехтіли ще гарячі печаті вигнання. На зріст чорт був не більш як п’ять футів, акуратно підпиляні роги, низький лоб, густа лінія брів. Незадовго до смерті чорт старанно поголився, на підборідді ще біліли наліпки з газети.

— Класичний випадок вигнання з Луганського-Даля. «Записки про ритуальні вбивства» читали? — Тюрин нахилив до чорта гасницю. — Там описуються способи вбивств чортів різних рівнів. До речі, заборонене у Межі видання.

Парфентій невпевнено підтакнув, але перепитати не наважився.

— Хтось добре попрацював, щоб запроторити харцизяку назад до пекла. Стільки солі перевести! — вовкулака копнув лінію зірки.

— І добряче попрацював, поки звільнив місце для ритуалу, — Тюрин підняв лампу, щоб освітити кімнату.

Вздовж стін громадилися купи з минулорічними газетами, книжки без палітурок, коробки з надщербленим посудом, погнутими гвіздками, скинутими підковами. На гачку біля входу висіла побита міллю, вогка і смердюча шуба, під стелею, наче прапори затонулих кораблів, майоріло лахміття. Тюрин смутно здогадувався, що гора мотлоху біля груби правила чортові за ліжко, а дошка на подертому мишами мішку — за стіл.

— Шкуро казав, що Фріцик — чорт-душолов, а ця квартира нагадує склад чорта-лахмітника. Вам це не здається дивним?

Чорти-лахмітники спеціалізувалися на пошуку загублених речей, вважалися найменш шкідливими і найбільш безтолковими з чортів.

— Фріцик на когось чекав, — Топчій показав на звільнену від мотлоху стільницю. По центру стояв штоф хмелівки, два гранчаки і бляшанка з недопалками. Олександр Петрович розтер один і підніс до носа.

Навіть попри рейвах, було помітно, що тут щось шукали.

Раптом у них за спинами затріскотіло, наче вибухнув феєрверк, печаті вигнання спалахнули, Фріцик почорнів і розсипався на попіл.

— Сильне закляття, хай йому грець, — пробурмотів Топчій. На своєму віку він бачив чимало чортовбивств. Гаспидські створіння нижчого порядку постійно потрапляли в халепи. Прагнули видертися нагору. В гонитві за невинними душами йшли на авантюри. А що вбити їх не становило проблем, часто ставали жертвами тих, хто не бажав розраховуватися.

Тюрин кілька секунд витріщався на тінь на підлозі, а потім розвернувся до помічника.

— Переконаний, що ви знаєте, хто вміє встановлювати сеанс із чортами.

— Ясно що, — погодився вовкулака. — Треба до Солохи. Вона у цій справі найкраща.

*

Було зовсім темно, коли поліціянти вийшли на центральну площу розважального парку Шато-де-Флер. Навколо прогулювалися кияни з людей і нечисті. Херувими шукали закоханих. Промишляли слізливими мелодіями. Лише руб позбавляв пару від надокучливої присутності.

Намет пані Солохи світився усіма кольорами. Над входом висіла реклама: «Ворожіння на кулі, зустріч з духами померлих. Недорого». Топчій відгорнув завісу, і вони потрапили до різнокольорового лабіринту.

Всередині пахло сухим зіллям і нагрітою сонцем парусиною. За круглим столом здіймалися тілеса пані Солохи. Химерне світло від скляної кулі відбивалося на шістьох підборіддях, надаючи ропушій шкірі смарагдового відтінку. Чаклунка походила зі старовинного виду homoidea bufonidae, київських людожаб, і вважалася найкращою яснозорицею і медіумом у місті.

Будь-якому гаспиду, демону чи іншій пекельній істоті, що отримала дозвіл топтати ряст, було вільно жити як заманеться. Проте нагла смерть чи закінчення земного шляху змушували повертатися до обителі батька зла. І не всім це було до душі. Малі діти, недокінчені справи, неповернуті борги спонукали звертатися до пані Солохи.

— Руб — заложний мрець, два — людська душа, п’ять рублів — пекельне створіння, і ніяк менше, — Солоха розтулила товсту зелену долоню.

— Майте Бога в серці, мадам, а клепку в голові, ми ж люди казенні, а справа державна, — почав канючити Топчій. Солоха лише міцніше стисла великі масні губи.

— Три з полтиною — і справі кінець?