Світлана Володимирівна Тараторіна - Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

був особливо схожим на ожилий труп, на коща. Тому так багато читав про них пізніше. Але Гальванеску тільки посміявся з теорії Олександра Петровича. Особистість Тюрина не постраждала. Він був той самий, що й до відживлення, лише у синьому перешитому тілі. Натомість перетворений укусом кощів ставав схожим на безмозку дику тварину.

Згодом Олександр Петрович став частим гостем у темних коридорах Публічної бібліотеки на Олександрівській. Там звикав до нового тіла, шукав інформацію про батька, про розкопки «могили Змія» у 1874-му.

Виявилося, що Карл Житоцький, рецензент книги Лазаруса, відійшов від справ за рік після дослідження Щекавиці. Довго хворів і помер у погром 1892-го. Стара відьма-бібліотекарка пошепки розповіла, що він збожеволів. А ще порадила поговорити з донькою професора — Євгенією Карлівною Житоцькою і дала її адресу.

Так Олександр Петрович опинився біля флігеля на Бульварно-Кудрявській. Будинок ховався за високим парканом і потопав у дикій рослинності. Темні побиті вікна, павутиння і бруд на стінах, самотня берізка, що проросла з діри на даху, свідчили про те, що тут давно немає мешканців. Двір заріс бур’янами на людський зріст. Лише вузька стежка від хвіртки натякала, що хтось тут таки ходить.

Годованець із сусіднього двору хмикнув на синьопикого чоловіка і сказав, що стара Житоцька ще живе у будинку, але говорити з нею марна справа — «зовсім клепки розгубила». Тюрин вирішив перевірити, довго стукав і вже подумував влізти в розбите вікно, коли двері відчинила маленька сухенька жінка.

Вже з перших хвилин Тюрин зрозумів, що мав на увазі годованець. Євгенія Карлівна видавала лише малозрозумілі звуки, була вся обліплена павутинням і брудом. Здавалося, зовсім не цікавиться тим, що відбувається навколо.

Але вона впустила Тюрина до помешкання і простягнула велику миску з сушеною комашнею. Як Олександр Петрович зрозумів пізніше, він їй сподобався.

На першому поверсі будинку виявилася окрема квартира. У порохах і захаращена, але з необхідними меблями і без мишей. Житоцька мешкала у мезоніні.

Майже відразу Тюрин вирішив, що кращої квартири і господині йому не знайти, і залишився на Бульварно-Кудрявській.

*

— Дідько тебе забери!

Повітря застрягло у горлі, а груди аж розривало, ніби хтось прагнув видертися назовні. Довелося кілька разів ударити себе кулаком. Тюрин і сам не знав, чому ці варварські жести заспокоюють біль. Та й що може завдавати клопіт? Мертве серце? Гальванеску це називав звиканням тіла до смерті.

Тюрин лежав на вузькому ліжку у своєму помешканні і роздивлявся слоїк із сухим варенням. Нечисть мала для нього іншу назву — «солодка кров Змія». За кольором це був найчистіший продукт — з тих, що надходять до імператорського столу. Сухе варення століттями виготовлялося у Межі. Царські шпигуни намагалися довідатися рецептуру, вивозили майстрів і саджанці фруктових дерев, не шкодували грошей на закляття. Але всі спроби виявилися марними.

Лише у дев’ятнадцятому столітті граф Бобринський пов’язав червоний цукор з чарівними властивостями сухого варення. Потяги з цукром запрудили дорогу на столицю. Але виявилося, що чарівною «солодку кров Змія» робить не тільки цукор, але й місце, де воно варене. Відтоді сухе варення виготовляється лише у Межі, а от вивозиться хоч на край світу.

Тюрин крутив баночку і все думав про дві дати: 1874-й, коли розрили Щекавицю, і 1892-й — страшний рік погрому і навали кощів. Шкуро сказав, що у погромний рік вперше з’явився документик «нізвідки». Чому саме в той рік? Чому в музеї старожитностей?

Несподівана думка змусила підвестися. Тюрин підбіг до столу і згріб документи. У музеї у рік погрому вже працював батько чорносотенця Вальдемара Голубєва — історик Степан Голубєв: один з тих, хто брав участь у розкопках «могили Змія».

Тюрин безсило опустися на стілець. Примарні здогадки ятрили уяву, але ні до чого не приводили. Це як з пошуками батька. Він був переконаний, що той помер, але як, коли і чому, так і не міг знайти. Погляд Тюрина знову впав на сухе варення. «А чим чорт не жартує, кажуть же, що розплющує третє око», — подумав Олександр Петрович і дістав грушку. Обережно відкусив шматочок і старанно розжував. На язику проступив смак плісняви.

На п’яту хвилину марного чекання ефекту Олександр Петрович вирішив почитати «Легенду про смерть Змія» з книги Лазаруса.

Велика війна майже закінчилася. Перемога під Дорогожичами об’єднала нечисть. Уперше люди відчули, що їхній час добігає кінця. Вірні людським князям чорнокнижники і чаклуни почали переходити на бік Обадії.

І тоді людські князі зрозуміли, що силу можна перемогти лише хитрістю. І покликали з Півночі чорнокнижника Ольга.

Він був улюбленим учнем Змія. Був одним з нечисті. Але забажав стати людиною і після великої перемоги Обадія задовольнив прохання Ольга.

Обадія думав, що так об’єднає види. Що один з нечисті, ставши людиною, схилить людей до миру. Але Ольг вирішив інакше. Він змовився з людьми, що прагнули тільки перемоги, і замислив зраду.

Року 6400, попри давнє застереження свого учителя Стагирита, Змій погодився приїхати до Києва. Хотів власноруч отримати вірчі грамоти і дари від колись улюбленого учня. Перемоги засліпили очі, переконали у непохитності моці.

І наказав підступний Ольг зрити верхів’я Щекавиці, западину встелити волоссям цнотливих дів, шатро покрити плетеним повітрулями павутинням. Вулицями потекли кіптява від вогнищ, сморід м’яса, криваве вино. До Змія потяглася вервечка з підношень. Сотні найкращих дівиць з планами здіймали руки, очікуючи на зустріч з Великим Воїном. Даремно кликала сина мати Змія — Апі, дерла зубами землю і трусила гори. Обадія не чув. Солодкий мед і чарівні слова затьмарили розум, переситили душу. На третій день, коли, здавалося, закінчилися дива й розваги, перед очі Змія вийшли три чарівниці. Тіло однієї вкривало ніжне пір’я, а пісні наморочили краще за найп’янкіше вино. На чолі другої сяяла Північна зоря, і весь сум і мудрість світу покоїлися в кутиках променистих очей. Усередині третьої жив дивний вогонь без назви. І не було чоловіка, здатного його приборкати. Ще три дні розважали Змія красуні, аж доки не схилилися могутні голови у міцному сні.

І тоді зрадливий Ольг підняв загартованого у чарівному вогні меча і розітнув могутні груди. Почервонів від крові Дніпро, але навіть голодні круки не наважувалися пити заражену воду.

І ніч, довга як зима, спустилася на Київ. Король джерел від імені видів води вийняв з черева Змія священну рибину, а зерно життя повернулося видам лісів, полів і лук. Лише вид, що зберігає знання, подароване духами, чия стихія непостійність і хитрість, залишився у руїнах Змієвого тіла.

Сто підвід привезло землю, щоб засипати шатро Змія.