Mary Uanni - Система Маяк, Mary Uanni

Ева зрозуміла, що щось відбувається. Аліса обережно торкнулася стіни, немов шукаючи опору, і раптом її вираз обличчя змінився. Її очі широко розплющилися, наче вона щось згадала.

— Щось не так, — прошепотіла Аліса. — Це... це не ті спогади. Я пам'ятаю це місце, але водночас ніби бачу щось інше... Не все справжнє.

Ева здивовано подивилася на подругу.

— Що ти маєш на увазі?

— Я не впевнена, — Аліса заплющила очі, намагаючись зосередитися. — Вони вставляли спогади. Фальшиві. Але це були не просто модифікації, вони створювали іншу реальність. Інший світ, у якому я жила, — це була лише гра.

Її слова завмерли в повітрі, наповнюючи кімнату відчуттям небезпеки. Ева зрозуміла, що щось починає розкриватися, але це ще не було кінцем.

Після того, як спогади Аліси почали повертатися, вона відчула, що їм потрібно повернутися до місця, де все почалося — до тієї таємничої лабораторії, про яку говорила. Ева, яка підтримувала подругу протягом усього розслідування, вирішила, що це буде наступний крок. Вони сіли в машину і поїхали.

Дорога до лабораторії була далекою і похмурою, але обидві жінки мовчали, зосереджені на власних думках. Ева намагалася згадати кожну деталь з розповідей Аліси, вишукуючи там натяки на те, що на них може чекати. Аліса ж боролася зі спогадами, які змішувалися з її реальними дитячими спогадами. Довга подорож здалася нескінченною, поки вони не досягли місця.

Лабораторія, яку описувала Аліса, виявилася глибоко в лісі, закинутою та схованою від сторонніх очей. Будівля виглядала старою, але на диво міцною, немов її ніколи не торкалося часу. Велике скляне вікно над входом було розбите, двері здавалося би давно мали заіржавіти, але вони все ще виглядали справними.

— Це тут, — прошепотіла Аліса, нервово оглядаючись довкола. — Тут вони тримали капсули. Я пам’ятаю... сюди мене привезли після операції.

Ева обережно штовхнула двері. Вони відчинилися з легким скрипом, і перед ними відкрився темний, порожній коридор. Відлуння кроків прокотилося порожніми приміщеннями. Лабораторія виглядала так, ніби її раптово покинули, але нещодавно. Стіни були пофарбовані в стерильний білий колір, на підлозі валялися папери й уламки меблів.

— Дивно, — прошепотіла Ева. — Тут нікого немає. Ні обладнання, ні людей.

— Вони забрали все, — сказала Аліса, дивлячись на стіни. — Вони знали, що ми прийдемо.

Вони йшли далі, досліджуючи кожен куток. У кожній кімнаті була однакова картина: пусті приміщення, розбиті меблі, порожні шафи. Але в глибині будівлі вони знайшли щось незвичайне — двері, що вели вниз до підземних приміщень. Аліса одразу впізнала їх.

— Тут були капсули, — тихо промовила вона. — Вони стояли під землею.

Ева знову відчинила двері, і перед ними відкрився довгий сходовий проліт, що вів вниз. Повітря в підземеллі було затхлим, важким і наповненим запахом вогкості. Вони йшли по сходах повільно, крок за кроком, поки не опинилися перед великою кімнатою.

Це була головна лабораторія — місце, де стояли капсули, в яких проводили експерименти над свідомістю. Але зараз кімната була порожньою. Високі металеві стійки, які могли б утримувати обладнання, стояли, ніби чекали свого часу, але всі капсули були демонтовані. Лише кілька дрібних кабелів і залишки роз'єднаних пристроїв свідчили про те, що тут колись працювали над проектом "Маяк".

— Вони знали, що ми прийдемо, — сказала Аліса. Її голос був сповнений відчаю. — Все зникло.

Ева оглянула кімнату, намагаючись знайти бодай якийсь слід, але нічого корисного не було.

— Невже ми запізнилися? — запитала вона, хоча сама знала відповідь.

— Вони все забрали, — повторила Аліса, оглядаючись навколо. — Всі докази. Ми не знайдемо нічого тут.

Єва нахилилася, вивчаючи пил на підлозі. Ніби тут не ступала людська нога багато років.

— Але як вони дізналися? — Єва тихо прошепотіла, більше до себе, ніж до Аліси.

— Хтось нас випередив, — зітхнула Аліса, сідаючи на один із перевернутих стільців. Вона втупилася в порожній куток, ніби намагаючись знайти там відповіді на питання, що з'їдали її зсередини. — Ми були так близько...

— Це нічого не значить, — Єва поклала руку їй на плече. — Ми знайдемо інший шлях. Можливо, залишились ще інші місця або записи.

Аліса підняла голову, в її очах блиснула надія, але вона швидко зникла.

— А якщо ми вже нічого не знайдемо? — зневіра просочувалась у кожному слові. — Ми шукали так довго... А тепер це...

— Це не кінець, — твердо відповіла Єва, стискаючи руку подруги. — Ми не можемо зупинитися зараз.

Кілька секунд вони мовчки дивилися одна на одну, обидві розуміючи, що шляху назад немає. Тільки вперед.

— Добре, — тихо видихнула Аліса, підводячись зі стільця. Її обличчя залишалося блідим, але в очах уже не було того відчаю, що охопив її спочатку. — Але що тепер? Куди ми підемо?

Єва на мить задумалася, потім подивилася на двері, через які вони щойно увійшли.

— Є ще одне місце, яке ми не перевірили. Ми можемо знайти щось там.

— Про яке місце ти говориш? — Аліса недовірливо поглянула на неї, її брови нахмурилися.

— Підвал, — коротко відповіла Єва, і, побачивши здивування в очах Аліси, швидко додала: — Я чула про нього від одного з місцевих жителів. Кажуть, що під цією будівлею є прихований підвал, який використовували для секретних експериментів. Якщо вони щось залишили, то саме там.

Аліса на мить замовкла, переварюючи почуте.

— І ти тільки зараз мені про це говориш? — в її голосі прослизнуло невдоволення, але більше було втоми.

— Я не була впевнена, чи це взагалі існує, — зітхнула Єва. — Це було лише припущення... Але зараз це наш єдиний шанс.

Аліса кивнула і важко зітхнула.

— Тоді давай перевіримо.

Вони повільно пішли до іншого кінця кімнати, освітлюючи шлях ліхтариком. Їхні кроки глухо відлунювали в приміщенні. Стіни здавалися ще більш пустими, а тиша ставала тягучою, майже відчутною. Єва й Аліса зупинилися перед важкими металевими дверима, що вели вниз, у темряву.