Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

горобця зазвичай дарує чоловік своєму коханому. Тобі часом не відомо, хто Евнеїв коханець?

— Присягаюся Фебом-Аполлоном, про Евнея не знаю нічого, Геракле, однак Анфіс має такий самий дарунок, і я можу сказати тобі від кого. Його подарував Менехм, скульптор і поет. Він божеволіє за хлопцем! — Евмарх потягнув Геракла за плащ і стишив голос. — Анфіс давно зізнався мені про це і змусив поклястися богами, що я нікому не розповім…

Геракл на хвилю замислився.

— Менехм… Востаннє я бачив цього митця-дивака на Трамаховім похороні, і, пригадую, його присутність здивувала мене. Отже, це Менехм подарував Анфісові горобчика…

— Тебе це дивує? — вереснув старий своїм шорстким голосом. — Клянуся ясними очима Афіни, цей прекрасний золотоволосий Алківіад[39] дістав би від мене ціле гніздо, хоча, зважаючи на мій вік і стан раба, такий подарунок нічим би мені не прислужився!

— Гаразд, Евмарху, — Геракл тепер видавався значно задоволенішим, — мене вже треба йти. Але зроби те, про що я тебе попрохав…

— Якщо ти й далі платитимеш мені так, як досі, Геракле Понторе, то твій наказ для мене буде те саме, що сказати сонцю: «Сходь щоранку».

Вони зробили гак, щоб не вертатися через агору, де о цій надвечірній порі, найпевніше, було повно люду, що святкував Ленеї. Але й так численні вуличні забави, перешкоди у вигляді імпровізованих вистав, лабіринт розваг і повільний шалений натиск юрби ускладнювали їм прохід. Дорогою вони не розмовляли, поринувши кожен у власні роздуми. Нарешті, коли вони дісталися до Скамбонід, кварталу, де жив Геракл, розгадник промовив:

— Будь моїм гостем цього вечора, Діагоре. Моя рабиня Понсіка готує не найгірше, а спокійна вечеря на схилку дня — це найліпший спосіб відновити сили на день прийдешній.

Філософ прийняв запрошення. Коли вони зайшли до темного садка Гераклової оселі, Діагор сказав:

— Я хотів би попросити вибачення. Мабуть, я міг би стриманіше висловити свою незгоду в гімнасії. Мені прикро, що я завдав тобі кривди непотрібними образами…

— Ти мій замовник, Діагоре, і платиш мені, — як завжди спокійно відповів Геракл. — Усі клопоти з тобою — це частина нашої угоди. Що ж до твого вибачення, я приймаю його як вияв дружби. Але воно необов’язкове.

Простуючи садком, Діагор думав: «Яка холодна людина! Здається, ніщо не торкає його душі. Як може відкрити Істину той, кому байдужа Краса і кого хоча б іноді не охоплює Пристрасть?»

Простуючи садком, Геракл думав: «Я досі не збагнув до пуття цього чоловіка: чи він просто ідеаліст, чи до того ще й ідіот? У будь-якому разі як він може вважати, що відкрив Істину, якщо не помічає нічого, що відбувається довкола нього?»*

__________

* Я дістав неабияке задоволення, перекладаючи цей уривок, адже, гадаю, в мені є щось від обох героїв. І я запитую себе: чи може відкрити Істину хтось на кшталт мене, кому небайдужа Краса і кого іноді охоплює Пристрасть, але хто водночас намагається помічати все, що відбувається довкола нього?

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Зненацька двері будинку розчахнулися від навального поштовху, і на порозі з’явилася темна постать Понсіки. Її безлика маска лишалася безпристрасною, але тонкі руки зарухалися перед господарем із незвичним збудженням.

— Що сталося? Гість… — читав її жести Геракл. — Заспокойся… тобі ж відомо, що я погано тебе розумію, коли ти нервуєшся… Почни спочатку…

Цієї миті з темряви будинку почулося неприємне пирхання, а відразу за ним — пронизливий гавкіт.

— Що це?

Понсіка несамовито зажестикулювала.

— Гість?.. До мене прийшов собака?.. A-а, чоловік із собакою… Але чому ж ти його впустила, коли мене не було вдома?

— Твоя рабиня не винна, — проревів з будинку дужий голос із чужинським акцентом. — Проте якщо маєш намір покарати її, скажи лише, і я піду геть.

— Цей голос… — пробурмотів Геракл. — Клянуся Зевсом і Афіною Егідодержавною!..

Навальним рухом на порозі постав здоровенний чолов’яга. Через густющу бороду важко було сказати, усміхався він чи ні. Малий, одначе страшний на вигляд і з непомірно великою головою пес, гавкаючи, з’явився поруч із ним.

— Можливо, ти не впізнаєш мого обличчя, Геракле, — промовив чоловік, — але, гадаю, ти мав би пам’ятати мою правицю…

Він здійняв праву руку з розтуленою долонею: трохи вище зап’ястка шкіра була суцільним вузлом жорстоких шрамів, покручена, ніби хребет старої тварини.

— Святі богове… — прошепотів Геракл.

Чоловіки бурхливо привіталися. За мить розгадник обернувся до Діагора, який стояв, роззявивши рот.

— Це мій приятель, Крантор із дему Понтор, — пояснив він. — Я тобі вже якось розповідав про нього: це він устромив праву руку у вогонь.

Пса звали Цербер. Принаймні так його кликав Крантор. Церберів широченний лоб брижився зморшками, наче у старого бика, а в рожевій пащі, яка контрастувала із хворобливою білістю морди, неприємно щирилася низка зубів. Маленькі, злохитрі, як у перського сатрапа, очиці зиркали довкола зі звірячою жорстокістю. Тулуб пса, неначе маленький раб, волочився за головою-господарем.

Крантор теж мав чималу голову, проте його тіло, високе й кремезне, правило за гідну колону цій капітелі. Усе в цьому чоловікові видавалося надмірним: починаючи від поведінки й закінчуючи розмірами. Обличчя його було широке, з високим чолом і величезними ніздрями, але майже повністю вкрите волоссям; уздовж здоровенних засмаглих рук бігли товсті вени; торс і живіт були такі самі непомірно великі; стопи — масивні, мало не квадратові, а всі пальці на них видавалися однаковими завдовжки. На Кранторові був широченний рябий плащ — без сумніву, вірний товариш у всіх його пригодах, адже лежав на ньому як улитий.

Чоловік і собака певною мірою були подібні: у обох в очах помітний був той самий лютий блиск; обоє рухалися несподівано, і передбачити їхні дії було важко, бо, здавалося, вони самі не могли цього зробити; обоє мали звірячий апетит, та ще й доповнювали один одного: усе, що відкидав перший, пожадливо глитав другий, а іноді траплялося й так, що чоловік підбирав кістку, яку облишив