Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

попри мовчанку, що запанувала в роздягальні, Геракл вибрав якусь полотнину, що висіла біля Евнеєвої полички.

— То батько й вас попросив переконати мене?

Діагор зауважив, що шанобливість у м’яких словах юнака — наче худоба, що, загнана в обору, від страху полишає вічний послух і з люттю кидається на господарів, — починає змінюватися на гнів.

— О добрий Анфісе, не сердься… — забелькотів він, спалюючи поглядом Геракла. — Мій товариш іноді задалеко заходить… Тобі немає потреби хвилюватися, адже ти досягнув повноліття, синку, і твої рішення, нехай і хибні, заслуговують на щонайбільшу повагу… — і, підступивши до Геракла, упівголоса сказав тому: — Зроби мені ласку, ходімо звідси.

Чоловіки похапцем попрощалися з Анфісом. Не встигли вони вийти з гімнасія, як спалахнула суперечка.

— Це мої гроші! — кричав роздратований Діагор. — Чи ти забув?

— Але справа моя, Діагоре. Ти теж не забувай про це.

— Яке мені діло до твоєї справи? Поясни мені, будь ласка, що це за витівка? Що за тон? — Діагор лютився дедалі сильніше. Його лиса голова вся аж паленіла. Він нахилився допереду, немовби збирався буцнути Геракла. — Ти образив Анфіса!

— Я випустив стрілу навмання і влучив у самісіньке яблучко, — із цілковитим спокоєм заявив розгадник.

Діагор затримав його, грубо шарпнувши за плащ.

— Ось що я тобі скажу. Мене не обходить, що для тебе люди — лише списані сувої папірусу, які ти читаєш, щоб розгадувати свої хитромудрі загадки. Я плачу тобі не за те, щоб ти від мого імені ображав одного з моїх найкращих учнів, ефеба, усі прекрасні риси якого промовляють слово «Чеснота»… Я не схвалюю твоїх методів, Геракле Понторе!

— Боюся, я також не схвалюю твоїх, Діагоре з Медонту. У мене склалося враження, що замість допитувати двох юнаків, ти співав дифірамби на їхню честь, і то лише тому, що вони видаються тобі вродливими. Мені здається, ти плутаєш Красу з Істиною…

— Краса — це і є частина Істини!

— Ет, — Геракл махнув рукою на знак того, що не має зараз бажання починати філософський диспут, але Діагор знову шарпнув його за плащ.

— Послухай-но! Ти лише жалюгідний розгадник таємниць. Ти тільки спостерігаєш за матеріальними речами, оцінюєш їх і робиш висновки: це сталося так чи так, з тої чи тої причини. Але ти не сягаєш і ніколи не сягнеш самої Істини. Ти ніколи не споглядав її, не наситив свій зір її досконалим образом. Твоє ремесло полягає в тому, щоб виявляти лише тіні цієї Істини. Анфіс та Евней — не бездоганні, не був бездоганним і Трамах. Але я знаю сутність їхніх душ і можу тебе запевнити, що в них блищить чимала частка Ідеї Чесноти… і цей блиск виявляє себе в їхніх очах, у їхніх прекрасних рисах і гармонійних тілах. Ніщо в цьому світі, Геракле, не може сяяти так яскраво, не маючи бодай крихти того золотого скарбу, який дає лише сама Чеснота, — увесь розчервонілий, він замовк і кілька разів кліпнув, неначе засоромившись такого вибуху власного красномовства. Відтак, трохи заспокоївшись, додав: — Не ображай своїм розумом Істину, Геракле Понторе.

Десь серед потрощеної, порожньої палестри, заваленої грузом*, хтось кахикнув. То був Евмарх. Діагор лишив Геракла й навальною ходою рушив до виходу.

__________

* Ейдезис у цьому розділі такий сильний, що впливає навіть на місце, де розгортається дія: палестра потрощена й «завалена грузом» після того, як там пройшов літературний «звір», а юрба, що заполоняла її, схоже, кудись поділася. Ще ніколи за все своє життя перекладача я не бачив такої ейдетичної катастрофи. Невідомий автор «Печери ідей» вочевидь прагне, щоби приховані образи постійно виринали у свідомості читача — і байдуже, що це йде на шкоду реалізмові оповіді.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Чекаю тебе надворі, — кинув він.

— Клянуся Зевсом Громовержцем, я ще ніколи не чув такої затятої суперечки, хіба що між подружжям, — зауважив Евмарх, коли філософ відійшов. У чорному серпі його усмішки вперто стримів єдиний зуб, викривлений, мов ріжок.

— Не дивуйся, Евмарху, якщо ми з моїм товаришем урешті поберемося, — весело відказав Геракл. — Ми такі різні, що, здається, нас поєднує тільки любов.

Обоє добродушно розсміялися.

— А тепер, Евмарху, якщо ти не проти, прогуляймося трохи і я розповім, чому попрохав тебе зачекати…

Вони пройшлися по гімнасію, усіяному наслідками нещодавнього руйнування: на стінах скрізь видніли тріщини від лютих ударів рогами, потрощені меблі лежали впереміш зі списами й дисками, пісок був зритий гігантськими копитами, а кам’яні плити підлоги — укриті шматками тиньку, немовби шкірою, що повідпадала зі стін і формою скидалася на величезні вапнякові квіти кольору лілії. Під уламками лежали друзки розбитої вази: на одному з черепків були зображені дівочі руки — здійняті долонями догори, вони немовби благали про допомогу або намагалися застерегти когось від неминучої небезпеки. У повітрі вихорилася хмарка пістрявого пилу*.

__________

* Авторові подобається бавитися з читачами. Ось він, хоч і прихований, але цілком упізнаваний доказ того, що я мав рацію: «дівчина з лілією» — це ще один украй важливий ейдетичний образ цього твору! Я не знаю, що він означає, але він є (його присутність безсумнівна: зверніть увагу, як близько слово «лілія» стоїть до детального опису жесту «дівчини», зображеної на уламку розбитої вази). Мушу визнати, ця знахідка схвилювала мене до сліз. Я покинув переклад і пішов до Елія. Я запитав його, чи є можливість глянути на оригінальний рукопис «Печери». Він порадив мені звернутися до директора нашого видавництва на ім’я Гектор. Мабуть, Елій помітив щось у моєму погляді, бо запитав, чи зі мною все гаразд.

— Якась дівчина в тексті благає про допомогу, — відказав я.

— І ти збираєшся її рятувати? — пожартував він у відповідь.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Ах, Евмарху, — сказав Геракл, коли вони закінчили розмову. — Чим мені відплатити тобі за цю послугу?

— Платнею, — відказав старий, і вони знову розсміялися.

— Іще одне, добрий Евмарху. Я помітив, що на поличці Евнея, товариша твого учня, стоїть невеличка клітка з пташиною. Це горобець, а