Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— А вам доводилося...

— Так.

Северин похнюпився. В очах Захара пролетіли привиди минулого. Старий характерник похитав головою, посміхнувся і мовив уже іншим голосом:

— Згадав, як один мій знайомий, не називатиму його імені, бо він живий-здоровий і най таким лишається багато років, увесь день перед першим перетворенням старанно постився, а як обернувся, то втік від вчителя, з голодухи не втримався та й вполював кроля. Розірвав, пожував, доки вчитель не прибіг і не зупинив його. І от коли він на людину перекинувся, то блював далі, ніж бачив, а відтоді кролів у жодному вигляді не споживав.

Джура слабко посміхнувся. Від їжі, вина і тепла його розморило.

— Я казав багато разів, але нагадаю знову: ніколи не давай повні застати тебе двічі в одному й тому місці.

— А якщо завдання...

— Усі завдання планують виключно з оглядом на цю особливість. В разі потреби довгої засідки, охорони чи стеження, завжди відбувається зміна. Мене тільки раз за життя повня застукала двічі в одному місці — повір, після цього ніколи не хочеться повторення.

— Настільки погано?

— Гірше, ніж перше перетворення.

Северин здригнувся.

— А на третю повню Звір опанує тебе попри будь-який опір, — Захар підвищив голос та викарбував кожне слово: — Северине, ніколи не доводь до третьої повні. Ніколи.

— Так, учителю.

Джура уявив, як дике створіння вривається до свідомості, заливає хвилею шаленства, захоплює все й несеться з радісним виттям, мчить крізь ніч у пошуках жертви, а він, бранець у власному тілі, здатен лише спостерігати, як убиває людей.

Захар пахнув люлькою, посміхнувся та сказав іншим тоном:

— Той самий мій знайомець, до речі, якось спробував перекинутися в одязі. Заплутався у власній сорочці! З люті порвав її на ганчір'я зубиськами, а потім бідкався, що та вишиванка від діда у спадок дісталася. То насправді велике мистецтво — вистрибувати з одягу так, щоб він не заважав після обернення. Та ще й у битві! Особливо взимку.

— Звучить непросто.

— Нічого, кожен через це проходив. Ще опануєш чудернацькі науки.

Северин підозрював, що вчитель вигадав цього знайомого для подібних оповідок.

— А якщо на велику відстань вовком відбігти, то це ж треба повертатися за речами... І шукати.

— За власним запахом їх знайти нескладно. Але ти маєш рацію, інколи це до дідька незручно, — Захар вибив люльку. — Важка доля сіроманця.

Далеко-далеко зачулося виття.

— Як справжні вовки ставляться до нас?

— Тварини розумні. Вони бачать крізь твою подобу. Помітив, як відреагували Шаркань і Руда?

— Вони не злякалися.

— Отож. Так само вовки відчувають, що ти інший. Вони не нападуть, бо ми значно більші за них, проте ніколи не приймуть за свого. Між нашими родами, скажімо так, панує порозуміння, але не більше того.

Те, що розповідав Захар, було втаємничене до ночі срібної клямри — адже кожен джура міг відмовитися від ритуалу, навіть передумати під час його проведення, і на тому його учнівство закінчувалося. Але відколи Северин став на вовчу стежку, то міг тепер дізнатися все, що його цікавило. Повіки злипалися, але юнак вперто змушував себе не засинати.

— Скільки часу можна перебувати у вовчій подобі?

— З роками все більше. Я знаю кількох братів, які можуть днями жити у вовчій шкурі. Наприклад, вчитель твого батька, Іван Чорнововк, один із Ради Сімох осавул, відомий тим, що цілий тиждень пробув оберненим. Не знаю, чи то правда, чи то перебільшені чутки — бо навіщо комусь стільки часу гасати вовком?

Джура придивився до великого пальця, кров'ю з якого він змазував губи.

— Поріз затягнувся, — він торкнувся грудей і провів долонею по шкірі. — Та й синці позникали...

— Перетворення лікує такі дрібнички, — Захар забив люльку вдруге. — Проте при сильному пораненні воно не працює. Бачив я вовків, тіло яких не витримувало болю та без наказу перетворювалося на людське. А після смерті поготів.

Северин ковтнув ще вина та добряче позіхнув.

— Візьми ще меду. На вино не налягай, бо воно тобі для крові, а не для сп'яніння. Не забув, чому не можна обертатися п'яним?

— Бо вовче тіло не здатне перетравити багато алкоголю... помирає від отруєння... так загинув джура Мамая на ймення Пугач, — джура відверто клював носом.

— От-от, — Захар забрав у нього пляшку і собі приклався до вина. — Забувся сказати. У вовчій подобі ти — викапаний батько! Вугільне хутро, жовті очі. Уроджений Чорнововк! Я ніби Ігоря побачив, коли тобі дорогу заскочив — думав, що ти у відповідь з боєм накинешся. Розповім йому про це у наступному листі. Думаю, він зрадіє. А, можливо, захоче побачити те на власні очі! Га? Що думаєш, Северине?

Северин спав. У сні він мчав серед вовків.

***

— Думав, буде якось урочисто, таємниче. Як у ніч срібної клямри. А було... — юнак пожував, добираючи потрібне слово. — Буденно.

— Я попереджав, що так і буде, — нагадав Захар. — Ти розчарований?

— Хіба що своїми відповідями. Данилишин мене розгромив і, здається, зробив це з неабияким задоволенням.

Вони трапезували у Володимира, який з урочистої нагоди посадив їх за столик біля найвідомішої шаблі з колекції. Северин трощив другу таріль дерунів зі шкварками, запиваючи пізній обід пивом.

— Данилишин, відверто кажучи, неприємний тип, але розвідка при ньому працює як годинник, — зазначив учитель. — Забіла відповіла на твоє питання?

— Вважайте, що не відповіла, — махнув виделкою Северин.

— Шкода, — Захар підняв кухоль. — П'ю за твій успіх! Просити ще чи наївся?

— Зараз пуп розв'яжеться.

— Тоді відпочинь. На заході сонця під дубом Мамая отримаєш золоту клямру.

— Повірити важко, — похитав головою Северин.

— А мені