Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

ще важче. Обернутися не встиг, як ти прямо на очах із малого хлопчика вимахав на козарлюгу!

Після ситного обіду Северин заліз у ночви, ледь не заснув у воді, доплентався до ліжка та провалився у сон. Уві сні лісовик украв новеньку золоту клямру і тікав лісом, а Северин переслідував його та ніяк не міг наздогнати.

Він прокинувся надвечір. Причесався, намастив маззю свіжі синці, що не зникли навіть після перетворення на вовка, надраїв клямри та чоботи до блиску. Одягнув свіжу білизну, святкову вишиту сорочку та новенький чорний жупан із золотою ниткою, що замовили у кравця заради цього вечора. Северин застібнув черес, повісив на нього шаблю та ніж. У новому одязі він почувався справжнім лицарем.

— Не знаєте, де Захар? — поцікавився він у Володимира.

— Пішов годину тому, — відповів корчмар. — Просив переказати, що чекатиме біля дуба Мамая, юний характернику. Зичу гарно відзначити посвяту!

— Спасибі.

Всі навколо помічали святкове вбрання. Незнайомі сіроманці вітали підбадьорливими вигуками та підіймали за нього келихи, перехожі посміхалися і Северин почувався мало не героєм. Не менше надихали дівчата, що проводили його зацікавленими поглядами, під котрими Северин несвідомо клав руку на шаблю, груди самі собою випиналися і він карбував крок, наче статечний шляхтич по дорозі в Червону Раду.

— Привіт! Суворо виглядаєш, — на виході з Буди його догнав Савка, який красувався у молочно-білому жупані та червоних сап'янцях. — Як минули твої іспити?

— Непогано.

— Як і у мене! Підгледів, як ти з Забілою про якогось лісовика розмовляв.

Северин згадав вовка, що пробіг неподалік.

— То ти вистежував для Івана, хто з осавул хильнув горілки?

— Ага, — розсміявся Савка. — Справа надзвичайної важливості! Він тобі те ж саме доручив?

— Здається, він усім це доручав.

Іван Чорнововк пильно вивчив Северина у хижій подобі, після чого наказав атакувати себе. Джура кілька разів стрибнув на осавулу та щоразу тільки клацав іклами у повітря: Іван спритно ухилився від усіх його атак. Після цього керманич призначенців наказав вистежити, хто з Ради нещодавно приклався до оковитої. У вовчій подобі то була справа тривіальна — горілкою переважно тхнуло від Колодія і трохи від Ярового. Затим Іван розпитав його про голос Звіра, самопочуття після обернення, сон на молодик і на повню, після чого відпустив, наказавши залишити хутро, яке осавула мав намір спалити власноруч — от і все випробування.

Джури, вбрані у найкращі одяги, зібралися неподалік від дуба Мамая. На луці позаду них характерники збирали величезне вогнище та встановлювали литаври.

Під гіллям святині Ордену зібралися вчителі та Рада Сімох: осавули вишикувалися у першому ряду, а за ними скупчилися вчителі. Тепер осавули справді мали той вигляд, який малював собі в уяві Северин: усі в лицарських одностроях, могутні, статечні, таємничі. Колодій тримав великий жовто-синій прапор Українського Гетьманату.

Джур покликали і розмови стихли; юнаки наблизилися до дуба та вишикувалися у чотири ряди.

Той самий характерник, що викликав їх удень, ляснув у долоні.

— Починаємо! Виходьте за іменами!

За химородним звичаєм, осавула, який пригледів джуру для свого куреня, дарував йому золоту клямру та характерницьке прізвисько — друге ім'я, єдине та неповторне, з яким той усе життя ходитиме поміж сіроманців.

— Сподіваюся, мене обрав Данилишин, — пробурмотів Савка, який став поруч Северина.

Мене він точно не обрав, подумав Северин. Він усе ще сподівався, що його покличе Іван Чорнововк, хоча не мав сумнівів щодо неможливості такого вибору: новачків ніколи не брали до призначенців. Туди забирали лицарів з інших куренів після багатьох років служби — і лише найкращих. Але чомусь у Северині жевріла якась шалена надія, що він стане першим обраним у призначенці джурою.

Оголосили ім'я — Пилип Олефір. Клямру йому видав Орест Панько.

— От не пощастило хлопцю, — прошепотів Савка. Северин погодився. Аби тільки Орест не обрав його!

Окрім золотої клямри, джура отримував другий подарунок, характерницький кунтуш, що завершував повний лицарський стрій, і після того осавула підводив ново-спеченого сіроманця до стовбура Мамаєвого дуба, де відбувалося таїнство другого імені.

Джури — а, точніше, характерники — поверталися до строю із кунтушем на плечах та посмішкою на обличчі, після чого заходилися прилаштовувати клямру на місце останньої залізної застібки.

— Северин Чорнововк, — оголосив скарбничий.

Серце тьохнуло. Юнак спішно наблизився до Ради Сімох, вглядаючись в їхні обличчя. Хто? Може, таки Чорнововк? Точно не Данилишин. Не Яровий. Та хто завгодно, але хай не Панько, тільки не Панько...

Вийшла Віра Забіла.

Із величезним подивом він прийняв з її рук заповітну пряжку із обрисом Мамая. З-за спини осавули наблизився усміхнений Захар, накинув на плечі чорний кунтуш із таким самим обрисом Мамая, вигаптуваним на серці золотою ниткою.

Кунтуш був пошитий із коштовного чорного оксамиту, що струменів аж до халяв чобіт, із довгими рукавами, розрізаними від плечей до зап'ястків, які за воїнським звичаєм зав'язували за спиною. На зворотному боці блищав рік прийому до Ордену — 1845.

Віра торкнулася його плеча та вказала на дерево перед ними.

— Ставай перед дубом і поріж пальця, — Забіла простягла срібного ножа. — Аби кров та дерево запам'ятали твоє нове ім'я.

Батько не приїхав. Востаннє вони бачилися на день народження, який обернувся провальним полюванням, і в глибині душі Северин знав, що батько не приїде — як не приїхав на ніч срібної клямри та перше обернення. Але він усе одно сподівався. Шалена надія (як та, що його оберуть до куреня призначенців) жевріла до останнього... І згасла.

Северин наблизився до велетенського стовбура та відчув, як від того розливається незрима сила, прошиває його, струменить під шкірою, ворушить волосся на голові — щось схоже він відчував поряд з Ґаадом.

Він розрізав пальця, а Віра стала перед ним, обережно зазирнула в очі, торкнулася лоба сухим пальцем. Безгучно ворушила губами кілька секунд і нарешті проголосила:

— Щезник.

Юнак стояв спиною до Ради Сімох, тому не бачив, як осавули кивають, затверджуючи нове