Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

обмеженого тіла. Втратити цей неймовірний зір, слух, нюх — він почуватиметься калікою без них! А літати зможе тільки верхи на Шаркані...

Йому дозволили ледве торкнутися справжнього світу, ковтнути краплю, яку він не встиг навіть посмакувати, але він повернеться. Обов'язково повернеться.

Повернешся.

Северин замружився.

Вона прийшла сама, тонка і прекрасна, без жодного поклику — розплетені коси в'ються по траві, груди розпещені цілунками, слід його слини на тонкій шиї, у відьминих очах відбивається сяйво зірок. Він цілує живіт із невеличкою родимкою, ковзає губами до відкритого ротика, одна долоня стискає стегно, а друга схопилась з її долонею, пальці переплелися замком.

— Я — людина.

Біль ударив удвічі страшніше.

Северин ламався у корчах, вив, гарчав, сіпав лапами і бив хвостом. Пекельна сила рвала, чавила та викручувала як ганчірку, видираючи вовче тіло. Кістяк із хрускотом виростав та змінювався, хутро рвалося й обвисало на новій шкірі кривавим клаптям, росли м'язи, нігті і зуби, видовжувалися пальці на руках і ногах. Він лежав на ковадлі, а незримий молот перебивав його розпечене тіло на нову подобу.

Високий вовчий крик обірвався, відхаркнувся згустком темної крові, поновився — але вже надірваним людським голосом. Тіло не слухалося Северина, смикаючись у судомах.

Темрява. Тихе гарчання. Чорний звір, що киває йому. До наступного разу, брате.

Все одно я завжди тут.

Як і вперше, біль згас миттєво.

— Живий?

Захар стояв над ним — також у кривавих плямах та залишках сірого хутра.

— Чому... так... боляче?

Слова важко давалися, голос тремтів. Здається, він ще й обмочився.

— Твоє тіло пережило неймовірне перетворення. Воно не було створене для цього, — відповів учитель. — Ти молодець, Северине. Справжній вовк! Тепер найстрашніше позаду.

— Так... боляче...

Хотілося скрутитися калачиком і не ворушитися, але він ухопився за простягнуту руку, підвівся, ледь не впав — ноги ніби соломою набили. Добре, що батько не приїхав і не став свідком цього сорому.

— Найстрашніший біль лише під час першого обернення. Якби не повня, було би гірше. Але з кожним перетворенням все минатиме легше і швидше. Коли остаточно звикнеш, то перекидатимешся майже миттєво, без болю. Це як люльку курити, повір старому.

Сенс слів доходив неквапно.

— Чому... не попередили? Що буде так...

— Аби ти завчасно не переживав, — учитель уважно на нього подивився. — Можеш стояти самостійно? Ноги тримають?

— Тримають...

Захар зняв із себе залишки вовчої подоби. Провів хутряною стороною по шрамованому тілу, стираючи кров.

— Коли поруч немає водойми, витирайся хутром. А поки знімай з себе все клаптя та скинь сюди, ми його спалимо.

Тіло слухняно виконувало накази. Хутро відходило легко. Северин зачудовано дивився на чорну вовчу шкіру, яка тільки-но була на ньому. Справжня. В його крові. Він був вовком. Хіба це не мара?

Прохолодна річка змила кров і відлуння болю. Жаби у плавнях та цвіркуни на березі поновили спільний виступ. Ще хвилини тому Северин міг їх побачити та навіть полічити, а тепер вони знову стали невидимою оркестрою. Юнак схотів було доплисти до того очерету, але збагнув, що сил вистачить хіба що вийти на берег.

Тим часом Захар устиг вимитися, одягнутися та розпалити багаття. Він укрив джуру коциком, посадив біля вогню, видав чималий окраєць хліба з товстим шматом сала та пляшку, обплетену соломою.

— Поїси добряче та випий вина. Перетворення забирає багацько сил. Спочивай.

Захар укинув до полум'я залишки вовчих шкір. Засмерділо паленим хутром.

— Його завжди потрібно спалювати. Кажуть, що той, хто заволодів вовчою подобою характерника, заволодіє ним самим. Не знаю, наскільки те правда, але намагаюся дотримуватися цього правила. Якщо спалити не виходить, то можна закопати або кинути до проточної води.

Спогад про біль не давав зігрітися. Северин так-сяк одягнувся та знову загорнувся у прогрітий коцик.

— Вибачте, вчителю... Забув усі ваші накази та побіг світ за очі.

— Не переживай. Я на своєму першому перетворенні поводився так само. Хіба тут можна стриматися? — посміхнувся Захар і набив люльку. — Нове тіло, нові відчуття, новий світ. Так і запрошує бігти до нього в обійми!

— До такого звикаєш?

— До такого неможливо звикнути.

Вино було червоне, солодке. Щипало подерту криком горлянку.

— Людське тіло здається незграбним та обмеженим. Не хочеться повертатися до нього.

— Правду кажеш, — Захар запропонував йому люльку, Северин похитав головою. — І те відчуття значно страшніше за біль перетворення. Біль тобі не подобається, він твій відкритий ворог. А оте захоплення... Підступний та зрадливий змій.

Учитель затягнувся димом.

— Звір — твоя сила і твоя слабкість. Тримай його на припоні та ніколи не дозволяй йому взяти гору. Звір постійно ховається у присмерку свідомості. Досвідчений хижак завжди терпляче вичікує... Навіть якщо на те підуть десятиліття. Вичікує миті слабкості, коли ти перетворишся під час душевного потрясіння, емоційного збурення, чи коли жадаєш завдати болю, забрати життя, втрачаєш владу над власними почуттями... А він тільки підбурить. І тоді, коли не буде сили та бажання опиратися, Звір проковтне тебе та назавжди візьме гору.

Северин спробував пригадати слова, які він чув — ніби хто зсередини промовляв до нього — але не згадав жодного.

Залишки хутра остаточно зникли у полум'ї. Відблиски танцювали на обличчі Захара, як у ніч посвяти. Северин кинув швидкий погляд навколо: пересвідчитися про всяк випадок, чи не відкрились у темряві багряні очі.

— Багато характерників не змогли протистояти йому, Звір заволодів ними назавжди. Що потрібно зробити, якщо став тому свідком, Северине?

— Забрати життя бідолахи.

— Так, — кивнув учитель, повитий тютюновим димом. — То більше не характерник і не вовк. То страшна потвора, у підвалинах якої жевріє людська свідомість. Воно намагається заглушити її, полюючи на людей та впиваючись їхніми життями... Скалічений покруч, в якому треба бачити небезпечного ворога, а не колишнього брата. Його потрібно вбити заради нього